Я не живу, мабуть, я - доживаю.
Не мрію, не прагну і не сподіваюсь,
Не плачу навіть, не сміюся,
Й померти, певне, не боюся.
Колись, коханою була й любила,
Обставини ж кохання задушили.
Я мрії пестила по ночах дивні,
А мрії вибрали свободу, а не війни.
Я мала свій куточок біля моря,
Я надихалась простором, і набиралась волі.
Та моє море в окупацію закуте,
Недонародом, що зветься баламутом.
У прохолодний літній ранок
Медові тіні вливаються в серпанок,
Так хочеться брунатність їхню осідлати ,
І в слід за ранком, в прохолоді гнати!
І я до стоп сповзаю пам'яті своєї:
-"Чи трунку дай, чи дивний елей!",
А її серце проспівало:
-"Бий! бий! бий! барабан печалі!"
Замріялась... таємне в пісні їй послання,
Мені ж - всі спогади в мовчанні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018078
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.07.2024
автор: олена гай