Опустився вечір, та не росами

*  *  *  

Опустився  пізній  вечір,  та  не  росами,
дощ  вистукує  вселенською  покутою.
Мокрий  слід  розтікся  за  ногами  босими,
я  ж  бреду  по  пам’яті,  тепер  забутою.

Духом  занепала,  вперті  спори  з  дійсністю.  
Шлях  назад  звивається  окремо  стрічкою.
Віддаюся  іншій  течії  з  покірністю,
і  від  безнадії  дотліваю  свічкою.  

Доля  наглумилась,  почуття  оголене.
Ну  чому  мені  дорога  в  іншу  сторону?  
Рано,  не  святкуй  мою  самотність,  осене,
не  морозь  і  не  діли  розлуку  порівну.

Це  кохання  добродушне,  неприховане,
та  за  кожний  крок  приходилось  змагатися.
Люди  вбили  те,  що  Богом  подароване.
А  мені  б  до  нього  подихом  дістатися…

Може  й  так,  але  не  вмотивовано,
кажуть,  ти  розумний,  і  для  тебе  лихо  я.
Нам  би  щастя,  що  людьми  змарноване,  
і  на  дві  душі  –  одне-єдине  дихання.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018178
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.07.2024
автор: на манжетах вишиванки