Ліс галасливий, шумний…

Лежав  я  опівночі...  
Ліс  галасливий,  шумний...
Лежав  я  щасливий,  
бо  чув,  що  шепоче,  Зелений!..
Лежав  з  насолодою!..  
...
ТАМ-бо  він  був...  та  німий...
Стирчали  лиш  шпали  оголені...
 дуба,  сосни  або  клена...

І  ніч  мовчазна,  запечатана  сотнями  сліз,
Стенань  та  могил,  серед  степу-пустелі  понищеній...
І  я,  мовчазний  та  пошарпаний,  ніби  той  ліс,
І  ми,  як  остання  опора,  -  незламні...  незнищенні...

Ні  звуку,  ні  скрипу,  ні  шелесту  листя,  гілок,
Бо  ж  їх  не  було  у  колись  буйній  хвойній  колисці.
Лиш  листя  та  хвоя,  вугілля  та  стовбур-кілок...
І  купа  землі,  припорошена  тирсою  й  листям...

Лиш  прірви  та  знищена  лише  ущент  цілина,
Розорана  свіжими  вибухів  плу'гами...
Й  трупи...  
Ця  клята!...  Навіки  усіми  проклята  війна!..
Не  лише  для  нас...  для  природи  настала  наругою...

На  сотні  гектарів  немає  живої  душі,
Лиш  душі  своїх,  перебитих  життям...  або  й  смертю...
...
Лежав  я  опівночі...  Тиша...  вже  тиша  віршів:
Радіти  -  немає  чому,  бо  навколо  лиш  мертві...
...
Згадав...
Та  лежав  уже  в  пружних  зелених  гілках...
Згубитись  би  тут,  геть  забувши  про  морок  минулого...
Згадав,  і  принишкло  усе  над'яскраве  в  думках,
Лиш  холод  війни  залишився...  А  люди  забули...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018277
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.07.2024
автор: Володимир Науменко