У молодості думалося, - коли людина дожила до поважного осіннього віку, то її нічим уже не здивуєш. За цей час багато чого побачено, зрозуміло й усвідомлено, пережито… Але, як каже народна мудрість – вік живи, та вік учися. Ніколи не пізно вчитися жити в гармонії з людьми, навколишнім світом. І сім раз відміряй, а тоді відріж – це також народна мудрість.
Цю істину кожний раз потрібно згадувати тим «людцям», які не думають, що творять, бо жах і руїни залишаються після їхніх «творінь»…
Після липневої спеки до тридцяти семи градусів, двоє пенсіонерів виїхали за місто, щоб посидіти з вудочками біля ставочка, який приваблював спокоєм і тишею. Тут не було чути гудків тривог, які щораз вили в обласному центрі так, наче душу розривали на шматки. А ще - можна було ловити карасиків, відпочити в тіні старих дерев, заряджаючись на деякий час позитивом матінки - природи.
Яке ж було їх потрясіння, коли побачили майже безводний ставочок, на берегах якого лежали, подекуди, невеличкі окуні… Кому у таку спеку потрібно було робити це варварство? Ще днів десять назад, до спеки, тут плавали гуси, дикі качечки з каченятами. І навіть лебеді знаходили тут затишок і перепочинок.
А зараз – жах, який непідвладний людському розуму… Для чого потрібно було спускати воду зі ставка у таку спекотну погоду? Риби великої тут не було. Восени «хазяїни» її виловили, обезводнивши ставок.
Посиділи з пів години в прохолоді лип. Вудочку закидати на глубину «жабі по коліна», не було бажання… Вже думали їхати на інший ставок, але там немає дерев – не сховаєшся від спеки, а дорога - одні ями.
Аж раптом, на протилежному березі ставка, появився кіт. Він обережно ступав по підсохлому мулу.
Покликала - «кіс-кіс», іди до нас - насторожився. Знову позвала. Пішов уздовж берега у нашу сторону. А попереду міст, по якому туди-сюди мотається транспорт. Думаю, що ж він робити буде. Вздовж мосту йому небезпечно переходити, бо міст вузький, але довгий. Кіт пішов під мостом по перекриттю дамби і успішно добрався до нас. Метрів зо два від нас зупинився і присів на стежці.
Я була вражена його поведінкою, бо одна справа перебратися на другий берег, а інша – знайти нас. Над берегом із нашої сторони непролазні хащі. Треба добре орієнтуватися, щоб знайти непомітну стежину. Знайшов, присів, а близько підходити боїться.
- Не бійся, кажу, розумнику. Підходь, будемо знайомитися. І протягнула до нього руку. Він насторожено підійшов, понюхав мою руку. Почала його легенько гладити, розмовляючи про те, що ми теж приїхали в надії впіймати рибку. Осмілів, вмостився передніми лапками на мої кросівки і почав мурчати. Він був чистенький, наче й не ходив по реп’яхах. Слухав розмову і так дивився в очі, немов розумів кожне слово.
Чоловік, в надії впіймати карасика для кота, закинув вудочку. Кіт уважно спостерігав за поплавком. Щось сіпало за наживку, чи верховодка, чи окунці, але карасики не ловилися. Так пройшло хвилин зо двадцять. Коту така риболовля, мабуть, набридла. Він поважно спустився з крутого берега до води, не чіпаючи двох окунців, що лежали коло води. Дістав лапками окуня, який ще льопався в залишках води. Витягнув у зубах його на берег і усівся поруч, смакуючи здобиччю. Окунь по розміру був на долоню дорослої людини.
- От де справжній риболов! – сміялися ми…
- Поїдеш з нами, будеш жити з такою ж чорною кицею, як сам. Тебе ніхто у нас не скривдить. Будемо разом їздити на рибалку.
Кіт, доївши окуня, задорно вмивався. Потім умостився в мене на колінах і весело мурликав, наче розуміючи нашу розмову. Через деякий час зіскочив із колін, уважно подивився на нас і пішов собі поважно стежиною.
В.Ф. – 21.07. 2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018346
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2024
автор: Веселенька Дачниця