Реальність безглузда утілює з марева сни,
Повсюди скловата, й пилюка вкрива арматуру;
Спливають травневі, останні уламки весни,
Під шепіт абсурдів, реальності рвану фактуру
Об’єми не вміщують спалені сіті судин,
І скроні стискають тернові обійми мігреней.
У черзі сторонніх стоїш, споконвічно один,
Проводячи поглядом, спраглим, примари дуеней.
І все пустота, поміж ребер сирий вітрюган,
Між вікон напів уцілілих, в притворі Вальгали.
Там пісню Альцгеймера тягне іржавий тиран,
І ракку богів сплюндрували розбещені галли.
Обілгані стяги Нібіру прикрасила аспидна кров,
Завісу розірвано в дрантя, що видно поза́клей.
Шість джокерів дурня, туринський священний покров,
Дирява Егіда, й на кірасі десятка пентаклей.
Заліз на трибуну розбещений охлосом біс,
Та й пре на амвон перехрещений Іродом «мазур».
І Браму в вівтар вириває з іржавих завіс,
Й ефір калатає відточений в диспутах пазур.
СвинцеВІЇ хмари вкривають собою Поділ
Весільної сукні столичних борделей Содому,
Між греків й варягів кульгає натомлений віл
Чумацьким шляхо́м, оминаючи стежки до дому.
Святі небеса одуріло вдивляючись в се,
Розводять крила́ми, на обрії слово: «Даремно».
Та Мати свята вже до гробу порфіру несе,
І Сонце зійде́. Але поки на Сході ще темно...
30.07.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018767
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2024
автор: Ales