Війна, кохання й Україна
Літа його цвіли вже сивиною,
Коли її тут, «на нулі», зустрів,
Земля стогнала, змучена війною,
І небокрай шахедами розцвів.
Вона ж така ще молода, вродлива,
Осяяла війни суворий шлях,
Так сонце після грозової зливи
Тепло і світло розлива в полях.
І він забув, що скроні його сиві,
Забув про все, а головне, про вік.
Забув і про дорослого вже сина,
Адже у нім проснувся чоловік…
Хто знає силу пізнього кохання,
Той розуміє, що воно так є:
Це не юнацьке уночі зітхання –
Боротися він буде за своє,
Адже його душа пісні співала,
І змовкнуть не збиралася ніяк,
А тут оця непрохана навала,
Що нагадала: прадід твій – козак.
Отож він там, де всі боронять волю,
І інших знати не хотів доріг,
Бо тут вона – його кохання й доля,
І сивина його для них – не гріх.
Вона і він, і ненька Україна…
Це їхня з діда-прадіда земля.
Він – не Султан, вона – не Чураївна,
Йому ж коханням стежку вистеля
До Перемоги над московським катом,
І вибору їм доля не лиша,
Як рать ворожу гідно покарати,
Бо так велять його й її душа.
31.07.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019096
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.08.2024
автор: Ганна Верес