* * *
У люстрі двох віків відбилась
моя страждальницька душа,
й щоразу більш, кого любила
життям роз'єднує межа.
Запорошились прахом скроні,
проте помірний плин думок,
втихає щастя на пероні,
і притаманний рух примовк.
Втішає ночі безгоміння,
милують очі світлі дні.
Звільняюсь зайвого каміння –
у вічність краще впорожні.
Я ще потрібна внукам, дітям,
ще мудре слово друзі ждуть.
Самодіяльного піїта
ще сни до вічності ведуть.
05.01.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019156
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.08.2024
автор: на манжетах вишиванки