Сумні, присумні
Полишають квартири,
Терпіти немає, немає
Вже сили.
Два роки в Європі,
Таке .. пережили.
За кращим, за кращим
Життям затужили.
Не в Україну,
А на курорти,
Хочуть ой хочуть
Пожить лежибоки.
Варшава отстой,
В Берліні - казарми,
Їм подавай Париж
Та Багами.
А у квартири нові
Квартиранти,
Там новосілля,
Гулянки вже й п'янки.
А через рік
Скажуть не то,
От в Україні
Чудово було.
А от чому
Ні донецькі,
Ні з Криму
Не захищають свою Батьківщину?
***
У блакитному теплі
повільного світанку,
крізь ці сосни я піду
До вічної сосни, що чекає.
Не на кораблі, а на хвилі.
Лагідій, тихій, безтурботній,
що розвіє левову пащу
що розбиває левові пащі хвиль, що б'ються.
Я зустріну сонце,
Свою зорю,
Зустріну того, хто йде
і зустріну того, хто прийде.
Ми п'ятеро будемо однакові
в мирі, в білому та в чорному світлі;
оголеність рівних
дорівнюватиме присутності.
Все буде тим, чим воно є.
і все буде рівним,
бо чим більше є, тим більше
не змінює своєї відмінності.
У тепле і єдине світло
Я прийду з повною душею,
сосновий гай зашелестить,
сосна зашелестить на піску вічності.
* Pinar de la eternidad (Juan Ramón Jiménez) мій вільний переклад.
*Ви розумні?*
Розум в вас ще є?
Що первинне ви чи постанова?
Хто зробив законне незаконним?
Питання задали ось ці собі?
Чи ви давно вже на нулі.
Круглі нулі.
Затуркані, забиті,
Аби в достатку жити,
Щоденно жерти, пити
І табачку, щоб покурити.
А розум є?
Чи він навіщо.
Кермують ж світом навіженні,
Люті, безумні і скажені.
Безсмертя в смерті відшукали,
Оковами людей скували.
Мова, нація, народ
І бац з-за парти - патріот,
Солдат, готовий убивати.
Достатньо просто нацькувати.
Народи, релігії - знаряддя тиранів,
А ми під гейком, ми ніби всі п'яні,
Наркотики різні, суть же одна,
Розуму точно давно вже нема.
Товпа, істот із людей поробили,
Богу не тому певно служили.
Хто вам сказав, що Бог є один,
Щоб над тобою є господин.
Що від народження пута й ярмо,
Править цим світом знову лайно.
Прав лише той, хто прав має більше,
Прав має більше, той хто сильніший.
Той, хто всіх знищить,
Хто більше злякає,
Владу на світом чомусь знову має.
Правлять цим світом якісь папірці,
Біс їх тримає у лівій руці.
В погоні за цими нулями
Ким ми стаємо...
Вуглями й пісками...
І всі вже давно сидять у кільці.
Ми точки оті, на моніторі,
Картки кредитні, все в телефоні.
За нами слідкують, все про нас знають.
Нами давно уже управляють,
Ми непотрібні, тому нас й вбивають.
Вони не месію, вони не чекають.
Все тут по плану, мілліард залишають.
[b]Стихи о советском паспорте[/b]
Маяковский.
Я волком бы
выгрыз
бюрократизм.
К мандатам
почтения нету.
К любым
чертям с матерями
катись
любая бумажка.
Но эту…
По длинному фронту
купе
и кают
чиновник
учтивый
движется.
Сдают паспорта,
и я
сдаю
мою
пурпурную книжицу.
К одним паспортам —
улыбка у рта.
К другим —
отношение плевое.
С почтением
берут, например,
паспорта
с двухспальным
английским левою.
Глазами
доброго дядю выев,
не переставая
кланяться,
берут,
как будто берут чаевые,
паспорт
американца.
На польский —
глядят,
как в афишу коза.
На польский —
выпяливают глаза
в тугой
полицейской слоновости —
откуда, мол,
и что это за
географические новости?
И не повернув
головы качан
и чувств
никаких
не изведав,
берут,
не моргнув,
паспорта датчан
и разных
прочих
шведов.
И вдруг,
как будто
ожогом,
рот
скривило
господину.
Это
господин чиновник
берет
мою
краснокожую паспортину.
Берет —
как бомбу,
берет —
как ежа,
как бритву
обоюдоострую,
берет,
как гремучую
в 20 жал
змею
двухметроворостую.
Моргнул
многозначаще
глаз носильщика,
хоть вещи
снесет задаром вам.
Жандарм
вопросительно
смотрит на сыщика,
сыщик
на жандарма.
С каким наслаждением
жандармской кастой
я был бы
исхлестан и распят
за то,
что в руках у меня
молоткастый,
серпастый
советский паспорт.
Я волком бы
выгрыз
бюрократизм.
К мандатам
почтения нету.
К любым
чертям с матерями
катись
любая бумажка.
Но эту…
Я
достаю
из широких штанин
дубликатом
бесценного груза.
Читайте,
завидуйте,
я —
гражданин
Советского Союза.
Пропоганда була і ще та.
Я вовком би гриз,
прогриз би це я
бюрократизм і те
до чого поваги нема..
До триклятих
чортів з матерями
послав би
любий папірець.
Мій Всесвіт отець!
Із світла тіло і очі
Мітка лукавого і на папері,
щоб повсюди були двері?
Щоб закатали простір в асфальт?
Базальт, базальт, базальт.
Щоб та із купола сипав пісок
Чи заливав усе тут потоп?
І на ковег якийсь папірець..
Пика чия, хай буде їй грець..
Заздріть усі,
громадянин я Землі.
Долоня й пять пальців
У мене в руці,
Мені не потрібні
оці папірці.
Ваші кордони,
зірки на погонах.
Заздріть усі,
громадянин я Землі.
У мене нема, нема ворогів.
Я як і ви з сімейства савців.
Сонечко сяє, тепло всім дарує,
Вітер як й я вільно мандрує.
Заздріть усі,
громадянин я Землі.
Паспорт же мій
На мому чолі,
До біса мені
ці папірці.
Живу на Землі,
Цей знак на руці.
Заздріть усі,
світло в душі.
Громадяни
планети лише ми усі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2024
автор: oreol