Чотири дороги, дванадцять вітрів.
І навіть круки оминали цей дім.
На пагорбі чорнім, що неба торкався,
Навіки покинутий млин обертався...
У давні часи, позабуті дідами,
Багате село розрослось під горами.
У щедрій долині струмків і дубів
Чимало людей збудували свій дім.
Поставили кузню, костел і дзвіницю.
Убралася в золото стигла пшениця.
Й немов гонорові високі птахи,
Розправили крила міцні вітряки.
Але млинарі по селу все зітхали
Й на пагорб крутий кожен день позирали:
«Злий вітер там дме, мов з міхів сатани,
Ось там треба ставити наші млини.»
Та пагорб той дивний і страшний поночі.
В камінні там бачились голови вовчі.
І голосом диким там хтось завивав,
І іменем тихо крізь темінь гукав.
Штефа́н, що великим сміливцем вважався,
Під чарку хмільного усім вихвалявся
Поставити млин, хоч в чорта на рогах,
Й до серпня покрити соломою дах.
Дивуються люди, бо трапилось диво.
Будує Штефан свій вітряк незрадливо
На чортовім пагорбі! Вдень і вночі,
Не зважує він й на холодні дощі.
Вже стіни піднялись, та раптом все стихло.
Селяни гадали, що трапилось лихо,
І не помилились. Бо ніби навмисно
Упала колода й Штефана притисла.
Зібралися люди, Штефана забрали.
На пагорб грозили і попереджали
Про лихо підступне, тяжке й неминуче,
Якщо хтось підійметься знов на ту кручу.
Йшов час. Мов вода, що каміння шліфує,
Час завжди шліфує і пам’ять людськую.
Тож знов млинарі почали поглядати
На стіни, які Ште́фан встиг збудувати.
А стіни стояли, хоча й помарніли.
Стирчали, мов камінь з сирої могили.
Вдивлялися жадібно і без спочину
В квітучу долину пустими очима.
І знову сміливець, він Мартіном звався,
Над старим повір’ям й людьми насміхався.
Він думав: «Допоки чекатиму я,
Ці стіни вже знайдуть свого хазяя.»
Поквапився він, і наступного тижня
Робота вгорі вже кипіла успішно.
Поставив жорна, і гальма, й підіймач,
Налагодив крила й віндрозу. Аж бач,
Удруге все стихло. Не видно його.
Недобре чуття піднялось холодком.
Готовий вже млин на горі височів,
А Мартіна більше ніхто не зустрів.
Пустує той млин, хоча гарний й міцний.
Цураються люди й сахаються. Втім,
Спокуса сильніша за острах бува
І робить з людиною дивні дива.
Так й Густав собі цілий день дивувався.
Він тільки з цікавості вгору забрався.
Хоча і боявся лихого млина,
Та вдень там нечистого може й нема?
Він сам не хотів, і дружина благала.
Та тільки-но сонце на горах заграло,
Його вже щось гнало на пагорб сторічний,
Як зграю щурів за сопілкою в річку.
Допитливий Густав у млин зазирнув,
Про лихо й прокляття одразу забув.
І ніби дитя до нової забави,
Пристав до млина, як до власної справи.
Почав лаштувати. Направив він крила –
Наповнив їх вітром, мов в морі вітрила.
Та що за халепа? Не крутиться він!
Невже й справді проклятий цей чортів млин?
За працею Густав не вгледів в віконце,
Що скоро за обрій сховається сонце
І скоро залишить його наодинці
У страшному місці, мов замкненим в клітці.
А як зсутеніло, піднялося дибки
Від жаху волосся в нього на загривку.
Не квапився він – швидко день промайнув.
Народжений місяць в вікно зазирнув.
Та тільки б-бо місяць… По колу щось ходить
І тіні кидає, і чари розводить.
Шепоче і виє, бурмоче і стогне.
У Густава з жаху язик в роті сохне.
Наблизились кроки, і двері відкрились.
У Густава з страху жижки затрусились.
Забився у куті, молитву шепоче.
А постать висока скрізь ходить й бурмоче
Слова невідомі і незрозумілі,
Глухі і холодні, мов йдуть із могили.
А як повз нього страшна постать минає,
То жаром нестерпним його обдуває.
І Густав трусився й дивився з-під балок.
Він знав, не побачить вже сонячний ранок,
Якщо попри страх і нечувану втому
Не зможе втекти тишком-нишком додому.
Тож, тільки-но постать жаска віддалилась,
У Густава люта наснага з’явилась.
Стрибнув він без огляду й страху в вікно.
І хутко побіг - за ним гналося зло,
Чіпало за плечі, під ноги стрибало,
Котилось з гори, диким вітром стогнало,
Крилатими нетопирами лякало,
Бісилось й буяло, але не здогнало.
В долину він вбіг, мов гончак, з всього маху.
Весь сивий, як лунь, з пережитого страху.
Дістався домівки, на ключ зачинився,
А ввечері з горя пішов і напився.
Налаяли Густава люди обачні,
Боялись, що зло їм цього не пробачить.
А як зсутеніло, в хатах зачинились
І пошепки з острахом тихо молились.
Все тихо в долині. Цикади цвіркочуть.
І місяць свій шлях прокладає поночі.
А люди дома свої не полишають.
Лиш іноді вгору на млин поглядають.
Аж раптом (не вірять собі добрі люди)
З’явився у вікнах вогонь жовто-рудий.
Мов очі дракона відкрила пітьма,
І ніби дивилась очима млина.
З тієї пори кожна ніч так минала.
Та тільки-но сонце із неба тікало,
Як щось невідоме й страшне в вишині
Палило вогонь у старому млині.
Злякалися люди, ночами не спали,
На страшного гостя в долині чекали,
Та він не з’являвся. Тож пристрасті стихли
І люди до дивного явища звикли.
Проходив ще день, інший день добіга –
Подібні ланкам одного ланцюга.
Родила пшениця, роботи багато.
Аж раптом у селищі трапилось свято.
Весілля таке не гулятимуть більше:
Яскраве, нестримне, веселе і пишне.
Музики вдатні, частування багаті.
Допізна гриміло гуляння у хаті.
Хмільні поверталися гості вночі.
З завзятої втіхи хотіли спочить.
Їх ноги невірні вели та хитали,
Бо меду багацько вони скуштували.
Так й Томас вертався. Вже брів наодинці.
Він жив сам собою в маленькій хатинці
Один вкрай села, мов в степу бузина.
І мав в господарстві старого млина.
Хоча й старий млин, його дід збудував,
Стояти без діла йому не давав
Невтомливий Томас. І знали всі люди,
Що ладу навести він здатен усюди.
Він був роботящим, негордим й простим.
Не марив чужим, доглядав за своїм.
Ніколи у серці він зла не тримав,
Зараджував людям й собі працював.
Тож, пізно вночі, коли всі вже лягали,
Де-інде лишень п’яні пісні лунали,
Він стежкою йшов. Йшов, не чуючи ніг,
У темряві синій на власний поріг.
Та раптом нізвідки, мов вуж з-попід тину,
На вузькій стежині з’явилась людина
В накидці, мішок за спиною трима.
Обличчя сховали капту́р і пітьма.
«Егей, чоловіче, – до Томаса каже. -
Ти може мені добрим ділом зарадиш?»
«Я що тобі, друже, дитина мала?
Які вночі кояться добрі діла?»
«А я заплачу́. – Не здається попутник.
В житті більш не знатимеш туги і скрути.»
«Якийсь лиходій. Як не стало б біди…» -
Прискорився Томас його обійти.
«Благаю, добродію, - він майже стогне, -
У мене сім'я, дітки вдома голодні.
Якщо я вночі не налагоджу млин,
Не матиму вже, як зарадити їм.»
Розчулився Томас. В житті він знав скруту.
Не мають нести дітлахи цю покуту.
Погодився вмить, вдарили по руках…
Й за странником Томас направив свій шлях.
Він йшов й дивувався – яка це місцина?
Бо знав кожен камінь у рідній долині.
Аж справа – лісок, десь струмочок дзинчить.
Повітря холодне, що наче дзвенить.
Втім хиже бескеття їх шлях обступило.
Внизу десь далеко ріка блискотіла.
А небо близьке, аж хапає за спину,
Немов хоче скинути в рідну долину.
На чорному схилі прорізався місяць.
Гойдається місяць в зірковій колисці
І світлом оманливим світ залива,
Народжує тіні і різні дива.
Ввижається Томасу дивна істота:
Велика, мов ящір, роззявила рота,
Розправила крила з плетінням судин…
А ні, то не ящір – всього лише млин.
Аж враз зрозуміло, куди він потрапив,
Який саме млин треба ввести до ладу…
І пагорб впізнав, і провалля, і млин.
Лише не впізнав, хто той, в каптурі, з ним.
Тож потайки Томас на мить зачаївся
Й під каптур у темряву пильно вдивився.
З-під каптура, ні, то не очі гляділи,
А хижі вогні, мов вугілля, горіли.
Нараз хміль гарячий і морок хмільний
Змінилися страхом липким, льодовим.
Та Томас страху не піддавсь, не скорився.
Лиш тихо у вуса на себе сварився:
«Домовився з чортом - працюй на чорта.
Дурити нечистого – справа крута.»
В житті він не мав ще такої турботи,
Та втім з тяжким серцем пристав до роботи.
Робив він сумлінно, за ніч аж спітнів.
Вручну перебрав безліч скріп і гвинтів,
І крила крутив, ні на мить не спинявся.
Ще півні не піли, а млин обертався.
«Проси, що завгодно.» - лихий пропонує.
«Додому б забратися.» - Томас міркує
І каже: «Добродію, справний твій млин.
На радощі дітям й мені разом з тим.»
Вклонивсь на прощання, відкрив двері нишком
Й помчався додому тихенько, мов кішка.
Та раптом він чує злий регіт усюди.
У скелях луна і здригаються руди.
І чує крізь регіт той голосно мовить:
«Пове́рну я борг. Колись стану в нагоді.»
Від галасу Томас уділ нахилився,
Закрився руками й... в селі опинився.
Вже ранок надворі і праці багато,
А стомлений Томас мерцем спав у хаті.
З тієї пори поглядали селяни,
Як млин на горі крутив крила ночами.
І вікна горіли вогнями рудими,
І крила рипіли вітрами крутими,
І наче щось мелеться в жорнах воно -
Дрібне і шкарубке, але не зерно.
«Хто ж там, на горі?» - майже кожен питав.
Лиш Томас дивився, все знав і мовчав.
І звиклися люди із проклятим млином,
Обходять його, як то кодло зміїне.
Лиш інколи хтось догори позирав,
Хрестився й молитву тихенько казав.
Роки за роками життя пролітало.
Вже й Томас млинар з млинарів всім на славу.
Родина багата, і дім, і худоба,
І шана, бо Томас – поважна особа.
Неначе зійшла й на село божа милість.
Cело багатіє - добробут й гостинність.
Та кажуть в народі, що доля мінлива.
Весною ж до краю прийшла страшна злива.
Покірні річки раптом наче сказились,
В прожерні чудовиська перетворились –
Зламали дерева, дома і сінник.
Багато, хто з мешканців в ковбанях зник.
Й двір Томаса хижі річки оточили,
Та навіть паркану не переступили.
Єдине подвір’я вціліло в долині –
Подвір’я, що Томас построїв родині.
Вціліло і поле, й зерно, разом з тим
Вцілів і новісінький Томасів млин.
А як вже негода зійшла нанівець,
І сонця проглянув тремкий промінець,
Річки біснуваті нараз схаменулись
І в русла, мов діти в колиску, вернулись.
Навколо ж - руїна, згорьовані люди,
Ридання і стогін лунають усюди.
А Томас це бачить й не вірить собі -
Негода страшна обійшла його двір.
«То може мені від Творця подарунок?»
Він чує: «Е ні, то є мій розрахунок!»
Цей голос суворий й хрипкий він вже чув.
Пригоду з лукавим давно він забув,
Та раптом згадав й чортів погляд, й каптур,
Й обіцянку плати. Хай цур йому! Цур!
Все в Томаса ладно. І мав би радіти.
І в хаті тепло, й нагодовані діти.
Проте добре серце немає спокою,
Коли добрі люди скрізь плачуть від горя.
Тож вдяка від чорта є завжди така -
Для доброго серця вона нелегка.
І милістю ніби спочатку здається,
Та ще не одначе вона відгукнеться...
Селяни і Томас до праці повстали.
Ладнали, робили, рук не покладали.
Наступного року, як літо прийшло,
Село, краще старого, в них розцвіло.
Життя у селі ще довгенько кипіло.
Багацько людей працьовитих родила
Земля ця чудова. Та жоден із них
Повік не з’явився на чортів поріг.
А як постаріло село й згодом зникло,
Дзвіниця стара нахилилась й поникла,
І люди пішли, залишили долину
Й забули легенду прокля́того млину.
А млин все крутився, горіли вночі
Розжарені вікна. І жорна б’ючи
Мололи у попіл й дробили в дрізки
Пекельників грішних нетлінні кістки...
Чотири дороги, дванадцять вітрів.
І навіть круки оминали цей дім.
На пагорбі чорнім, що неба торкався,
Навіки покинутий млин обертався.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019664
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2024
автор: Емма Конвалiя