* * *
Скоро осінь. День від сонця в’яне.
В ирій піднялися журавлі.
І мене частіше в небо тягне,
менше вже тримаюся землі.
Старість потішаю. Задрімала.
Не дивлюсь в розчинене вікно,
і не жду нікого, а в бокалах
гіркоти зажурливе вино.
Всі бої з собою відіграла,
перемога нам на двох одна.
Смерть вночі коханого забрала,
огорнула туга мовчазна.
Місяць мружить око, мов людина,
до землі підштовхує зорю.
я про вічне би спитала чинно,
тільки вічність я сама творю.
Спогади тепер у ноутбуці,
з зошитів старих перенесла.
Щось корисне пропоную внучці,
хоч у неї є свій власний план.
Опустила парус над причалом,
скільки за роки він див пізнав.
Я відчула мудрості початок,
й справами відстрочую фінал.
На світанку росяно і тепло,
осінь ледь торкнула береги.
Надвечір’я ще. Іще не смеркло.
Значить час є жити без нудьги.
13.08.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020330
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.08.2024
автор: на манжетах вишиванки