В пиріжковій міситься тісто під м'ясо,
Плачуться сльози в зоні редбульної каси,
Бачаться душі в обгортках старих піджаків
І відчувається жована тяглість років.
В пиріжковій пахне радянським квасом,
Горохом, лавандою, застиглим часом,
Де молодь бере під контроль базари
І в моді старі акустичні гітари.
В пиріжковій хочеться вмерти з нудьги,
Винести старі фанерні двері з ноги,
Бити обличчя даремних людей,
В пиріжковій хочеться нюхати клей...
В пиріжкову заходить підпитий джентльмен,
Підходить до каси, каже "обійдемось без імен".
"Моліться, - каже, - я прийшов вас вбивати".
Касирша кричить, що не хоче вмирати.
"А що тобі жити? Куди ти ідеш?"
"Я просто касирша, рахую кеш".
"То що тобі те життя, мала?"
"Та я, в цілому, і не пожила:
Вдень на касі, на ніч пакет червоного вина,
Зранку м'ята й зла, мов та Сатана,
Часом п'яний секс з сусідом, іноді - з колишнім,
Нічний клуб, громадський пляж, "П'яна вишня".
Та й все, - каже, - от і все життя.
Ні, скоріше так, небуття."
Джентльмен дістає старенький обріз,
Цілиться в голову тремтячій міс,
Каже "аста-лавіста, мила, зараз вмреш,
Перерахуй наостанок наявний кеш."
Дівчина тремтить, купюри розлітаються долу,
Грає саундтрек із "Краще дзвоніть Солу",
Джентльмен зникає, на касі вона сама.
"Не бійся, рибко, - каже голос, - Мене нема"
Оля прокидається, мокра від поту,
Встає, іде до вікна, мов по дроту,
Намагаючись держати пряму спину,
Тремтять руки, тремтять коліна,
Хочеться пити, кричати, сміятись,
Хочеться зібрати речі й кудись податись,
Кудись на південь, до Чорного моря,
Де, може, жевріє якась там доля,
Що ніби має бути у жінки.
Так думає Оля, стоячи біля стінки,
Поки збирає речі в стару спортивну сумку
З лого Капи, жуючи жувальну гумку:
Купальник, топ, джинси, кросівки, сланці,
Літл блек дрес (раптом трапляться коханці),
А ще косметичка, навушники і вібратор.
Оля зібрана, Оля грь*баний термінатор.
Забігти в пиріжкову, розрахуватись, подати звіт,
Оля виходить за двері, в сонячний світ...
В пиріжковій тихо, пахне ладаном і шоколадом,
Тіло лежить між касою та складом,
Сумка з лого Капи біля входу,
Хтось, до речі, забув закрити воду,
Що тече по кахелю брудної підлоги,
У поліцейських давно мокрі ноги
І дівчинка-слідчий тихо констатує:
"Це - моє море". Лютує
Від того, що змінами, майже без сну,
По трупам, притонам, а їй би в весну,
А їй би кохатись, співати і жити...
Входить джентльмен, починає говорити...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020409
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.08.2024
автор: Аарон Краст