Великий перетин світів (проза)

Сергій  завжди  сідає  за  цей  столик.  Тут  не  зовсім  світло.  Просто  неможливо  щось  читати.  Тут  немає  де  зарядити    ноутбук.  Але  тут  живе  спогад.  Такий  яскравий,  такий  живий  …  .  У  цього  спогаду  двоє  неймовірно  великих  карих  очей,  які  читають  тебе  мов  книгу.  Які  знаю  про  тебе  все  …  .  І  яким  це  все  справді  цікаво.  Ні.  Це  не  про  адресу,  освіту,  кількість  грошей  у  гаманці  чи  номер  рахунку.  Це  про  те,  що  саме  тобі  подобається,  що  тобі  по  справжньому  болить,  з  чим  ти  ніколи  не  зможеш  змиритися  …  .  Як  шкода,  що  Ти  пропала  …  .  
…………
Це  сталося  три  роки  тому.  Цей  самий  столик.  Раптом  по  його  другу  сторону  з’явилась  вона,  Марія.  У  Сергія  склалося  враження,  що  лінія  поділу  проходила  десь  посередині.  Її  світ  вирував  там,  з  того  боку.  Хтось  жваво  виспівував,  чергуючи  польські  та  українські  слова,  хтось  голосно  сміявся,  але  …  це  все  було  десь  поруч.  Марія  сиділа  навпроти  у  цілковитому  спокої.  Щоправда,  для  нього  вона  спочатку  просто  видавалась  неймовірною  дивачкою  у  довгому  платті,  короною  із  волосся,  зовсім  відстороненим  поглядом.  Для  неї  поява  Сергія  теж  була  цілковитою  несподіванкою.  
- Як  ви  тут  опинились?  Це  я  вас  не  помітила  чи  ви  не  запитали  дозволу?
- Вибачте,  але  ваша  поява  також  є  несподіванкою  для  мене.  Я  зараз  відсяду.  Не  переживайте  …  
Сергій  піднявся  зі  свого  місця  і  зробив  крок  у  напрямку  сусіднього  столика.  
- Ой,  ні  …  Поверніться.  А  що  це  у  вас  таке  в  руках?
- Це  ноутбук.  Моя  робота.  Я  стараюся  не  тратити  дорогоцінних  хвилин.  А  якщо  бути  зовсім  чесним,  мені  у  ньому  мабуть  цікавіше,  як  за  його  межами.  
- Цікаво.  Чи  можете  повернути  його  іншим  боком  до  мене?  От  …  так  …  .  Цікаво  …  Там  можна  писати  і  читати.  Геніальний  винахід.    Ви  мабуть  з  Відня,  раз  щось  таке  маєте.
- Та  ні.  Ніколи  не  був  у  Відні.  Хоч  був  і  значно  далі.  
- І  що  ще  може  цей  ваш  винахід?
- Мені  трошки  дивно,  що  ви  мене  про  це  питаєте.  Але  мабуть  ваша  іронія  є  таким  запрошенням  до  спілкування.  Назвемо  його  машиною,  яка  дозволяє  шукати  інформацію.  Наприклад,  якщо  звернути  увагу  на  стиль  вашого  плаття,  я  можу  відповісти  на  питання,  коли  був  збудований  Скарбківський  театр  …  або  …  чому  у  графа  Скарбека  не  склалося  особисте  життя  …  або  …  які  найцікавіші  павільйони  можна  було  відвідати  на  Східних  торгах  у  Львові  у  1896  році.  
- Ох,  куди  ж  ви  скочили.  Постривайте.  У  вас  зовсім  дивна  незвична  для  мене  мова.  Але  я  спробую  спілкуватися  так  само.  На  жаль,  я  знаю  цю  зовсім  не  сумну  історію.  Граф,  наскільки  мені  відомо  хворіє  .  Та  й  мабуть  Львову  зараз  не  до  нього.  
За  спиною  Сергія  теж  розвивались  незвичайні  події.  Вже  поважна  пара  пройшла  повз  спілкуючись  англійською.  А  потім  хтось  неголосно  включив  одну  з  композицій  Океану  Ельзи.  
- Боже,  який  дивний  стиль.  Навіть  трошки  болісний  як  на  мене.  Хто  це  у  вас  так  співає?
- Це  запис.  
- Який  ще  запис.  Звідки  у  вас  ця  дивна  машина?    Що  за  дивні  лампи  у  вас  за  спиною?
- Я  так  само  міг  би  запитати    вас  …  про  те,  що  діється  у  вас  за  спиною  …  .  Адже  там  мала  би  бути  стіна.  
- Мені  потрібно  терміново  вертати  додому.  
- Зачекайте.  Скажіть  хоч  як  вас  звати.
- Марія  Кручевська.  Навряд  чи  ми  ще  зустрінемося.  
……………………
Сергій  годинами  проводив  час  за  цим  столиком.  Що  сталося?  Якесь  дивне  переплетення  часу  чи  світів?  Хотілося  б  знову  її  побачити.  Людину  з  реального  світу.  Не  обтяжену  усіма  цими  приладами,  звичками,  принадами,  модерними  прагненнями.  З  якою  так  просто  спілкуватися.
………………….
Вона  з’явилася  зовсім  несподівано.
За  її  словами,  у  думках  погодившись  на  цю  зустріч.  Цікаво,  а  хто  ж  тоді  зробив  її  можливою  ….  .
……………………..
- Давайте  не  вдаватись  у  розмови  про  усі  ці  дивні  ваші  витвори.  Давайте  будемо  просто  людьми,  що  випадково  зустрілись  на  вулиці.  Дозвольте  мені  розгадати  вас  як  загадку  …  
- Я  весь  перед  вами.
- Ви  надзвичайно  самотня  людина.  І  не  кажіть,  що  це  не  так.  Ви  втупились  кудись  у  свою  машину,  ви  там  щось  шукаєте,  ви  там  живете.  Ви  не  озираєтесь  навколо.  Коли  приходить  весна,  вам  не  цікаві  очі,  перші  листочки  дерев,  перші  квіти.  Це  все  є  у  вашій  машині  у  будь-який  момент  часу.  Але  ви  не  надто  щасливі  з  цього.  Тому  ви  тут,  у  кав’ярні.  Ні,  ви  нікого  не  шукаєте.  Ви  просто  прийшли  торкнутися  реального  життя.  Ви  боїтеся  його  налякати  собою,  тому  …  .  Тому  ви  були  готові  миттєво  пересісти  до  іншого  столика  від  мене.  Але  я  вас  не  відпустила  …  .  Чому?  
- А  можна  я  вам  відповім  …  
Сергій  знав  усе  про  Марію  Кручевську.  Так,  для  цього  потрібно  було  посидіти  в  архіві.  Він  навіть  стояв  поруч  з  будинком,  в  якому  вона  жила.
- Ви  не  є  людиною  свого  часу.  Ваші  подруги  не  розуміють  ваших  захоплень.  Дозвольте  вгадати.  Ви  не  поспішаєте  на  гамірні  вечірки.  Хоч  ви  і  любите  театр.  Але  там  стало  нецікаво  …  .  Дозвольте  вгадаю.  Поруч  з  вашим  будинком  є  аптека  і  ви  товаришуєте  з  її  власником.  Разом  ви  проводите  досліди.  А  ще  ви  малюєте.  Ви  пробували  писати,  але  поки  що  вам  не  подобаються  власні  твори.  Щоправда  є  щось,  що  вартує  уваги.  Але  ви  ніяк  не  наберетеся  сміливості  показати  це  одному  з  ваших  впливових  друзів.  Ваші  подруги  вас  не  розуміють.  Чому?  Знову  ж  спробую  вгадати.  Вам  зовсім  нецікаві  їхні  теревені  про  вдале  одруження  …  .
- Прошу  вас,  припиніть.  Звідки  ви  це  все  знаєте?
- Маріє,  я  вже  зрозумів,  що  між  нами  приблизно  140  років.  Я  не  знаю  ,як  таке  можливо,  але  щось  сталось  у  цьому  кафе  такого  неймовірного,  що  тут  перетнулися  світи.  Що  ж  тут  сталось,  ось  за  цим  столиком?
- Я  не  знаю.  Але  я  спробую  дізнатись  …  
…………………
Наступною  зустрічі  довелося  чекати  кілька  місяців.  Але  що  таке  кілька  місяців  у  порівнянні  із  140  років?!
Марія  одізвалась  першою.  
- Тут  за  цим  столиком  помер  чоловік.  Це  сталось  зовсім  недавно.  Тоді  було  дуже  багато  клієнтів.  Він  раптом  піднявся  в  повен  зріст  і  почав  говорити.  Він  говорив  про  війни,  про  людську  слабкість  не  навчатися  на  чужих  помилках,  іноді  навіть  власних,  про  те,  що  людина  не  змінюється  взагалі.  Час  минає,  а  вона  залишається  все  такою  ж  -  cтрашенно  обмеженою,  примітивною,  жадібною  та  заздрісною.  Він  звернувся  до  всіх,  хто  був  поруч:  переконайте  мене,  що  я  не  правий  ….  Якщо  ви  не  переконаєте  мене  у  цьому,  тоді  немає  сенсу  у  координаті  часу.  Нікому  не  вдалося  це  зробити.  Невдовзі  він  помер.  Мені  здається,  що  саме  це  дозволяє  нам  з  вами  спілкуватися.
- Цікаво,  що  слова  однієї  людини  раптом  змінили  цілий  Всесвіт.  Хіба  це  можливо?
- Іноді  говорять,  що  двоє  –  це  наче  Всесвіт.  Іноді  говорять,  що  книжка  –  це  цілий  новий  світ.  Ви  ж  бачите  те,  що  у  вас  перед  очима.  Отже,  зараз  у  цю  мить  я  -  ваш  Всесвіт.
- Мушу  визнати,  що  це  справді  так.  
…………………..
І  знову  місяці  чекання.  Чекання  чого?  
Ноутбук  десь  завалявся  між  книжками  на  столі.  Весняне  сонце  наздоганяло  веселими  посмішками.  Знову  хтось  насадив  величезними  рядами  –  родинами  весняні  квіти.  Молоді  жінки  чинили  справжній  хаос,  знімаючи  з  себе  зимові  обладунки,  а  чоловіки  поважно  схилялися  та  вертілися  мов  дзиґи  …  .  А  так  …  видається.  Знову  опущені  обличчя  у  телефони,  знову  навушники.  Ну  як  такій  сказати  щось  звичайне,  але  не  нав’язливе.  Вона  ж  попросить  написати  у  мережі  ….  .  
………………….
Чекання  чого?  
- Я  скучив  за  вами  невимовно.  Чи  у  вас  просто  не  було  бажання  спілкуватися.  Видається,  що  ця  часова  аномалія  слухається  вас.  Попросіть  її  не  виключатись  якомога  довше.  
- А  ви  могли  б  просто  зайти  у  мій  світ.  Чи  там  вас  щось  тримає?
- А  чи  це  можливо?  Мені  здається,  що  вам  з  вашими  бажаннями  і  мріями  потрібно  саме  до  мене.
- А  ми  можемо  просто  спробувати?  Якщо  творець  цього  дива  виявиться  неправим,  то  я,  перейшовши  у  Ваш  світ,  зачиняю  це  вікно.  Адже  я  перейду  у  кращий.  Якщо  ви  у  мій,  то  вікно  залишиться  назавжди.  
- Але  я  перейду  у  ваш  заради  Вас,  а  не  заради  вашого  світу.  
- Звідки  ви  знаєте,  заради  чого  перейду  чи  не  перейду  я.  Тож  давайте  вирішувати,  хто  на  що  з  нас  готовий.  
Сергій  рвучко  піднявся  з  місця  і  опинився  на  зворотному  боці.  Марія  навіть  не  зрушила  з  місця.  
- Чому  ви  залишились?
- Я  знала,  що  ви  будете  тут.  Мені  не  потрібен  ваш  світ.  Мені  потрібні  ви.  
- Але  ж  мій  світ  якраз  для  таких  як  ви.  І  я  пробував  вам  про  це  розповісти.  Мабуть  я  недостатньо  старався.  Вікно  щезає.  Чому?
- Бо  ці  слова  про  нікчемність  виявились  безглуздими.  Бо  людина  заради  людини  готова  на  неймовірне.  Зачекайте  …  Але  ж  ми  саме  у  вашому  світі.  Я  чую  вашу  музику.
- Так.  Так,  це  Львів  21  століття.  Це  мій  рідний  всепоглинаючий  напіввіртуальний  світ.  Можна  починати  думати  над  заявою  про  втрату  паспорта  ...  .  А  можна  забути  про  все,  окрім  нас  ...  хоча  б  ненадовго.    Літаки,  кіно,  торгові  центри  ...  .  Я  все  ще  розгублений.  Що  ж  вам  такій  цікаво?
- О  ні,  покажіть  мені  спочатку  новий  театр  …  А  ще  …  .  А  що  ж  тепер  там,  де  була  ріка?  І  чи  чути  зітхання  будинків  у  Львові,  так,  як  це  було  колись  ...  .  чи  вони  тепер  мовчать?  
-  О,  ні  ...  мені  здається,  що  вони  ображені  поснули  ...  .  Але  ходімо.  Це  ж  тепер  зовсім  новий  світ.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020622
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.08.2024
автор: Дружня рука