ДИКІ ГУСИ
Дикі гуси – це таке щось проміжне
Поміж качкою та лебедем за видом.
Сірі з них займають місце провідне
За чисельністю та вильотом з овиду.
Регіт в них за мову, сплетений із рим.
Як в досаді, то шиплять, як змії - дико.
Кажуть, гуси врятували колись Рим
Від нападників, містян збудили криком.
За гніздо їм служить ямка під кущем.
В ній торішнє листя й пір’ячко із гуски,
Яке самка з себе тягне й чує щем,
Та тримається і рве свій біль на друзки.
Пару створюють крилаті раз на вік.
Разом в літ ідуть і діток доглядають.
Один згине, другий плаче, та й не рік,
Ні на кого вже свій погляд не кидає.
Кілька тижнів гуси не ідуть у літ,
Коли пір’ячко на їх тілах линяє.
А живуть птахи ці близько двадцять літ.
І ключем під осінь в ирій відлітають.
ЛАСТІВКА
Чорно-синю спинку має,
Низ її, як сніг.
В небі цілий день літає
І не трудить ніг.
Хвіст роздвоєний у пташки,
Що легка, як пух.
Їсть, літаючи, комашки:
Комарів і мух.
Цим приносить людям користь
І сама собі.
В’ється ластівка над морем
Там лиш, де прибій.
Річка, став їй ляк не тулять –
Летом перейде.
Хатка пташки – чвертка кулі.
Яйця в ній кладе.
Три – шість штук на рік виводить.
В світ малята йдуть,
Мама й тато дітям годять –
Носять їм їду.
Триста раз на день годують
Ластівки дитят.
«Сил жаліти, - кажуть, - всує.
Діти – суть життя».
Не сідають, корм запхали
В дзьоб і знов у путь.
В місті, де порти й вокзали,
У селі живуть.
Вік їх – лиш чотири роки,
Трудяться ж весь час.
Вдень не ніжать свої боки,
Як це дехто з нас.
Як літають тихо, низько,
Десь під деревцем,
Значить дощ уже десь близько,
Чують вони це.
В’є гніздо сільська у стрісі,
В стайні, в курнику,
Часом навіть на горісі,
У глухім кутку.
А міська під ліхтарями,
На балконі теж,
Під дахами, під мостами,
Біля гребель, веж.
Тих, що дім, де тепло, мають,
Зими не турбують.
Ті, що в нас перебувають,
В Африці зимують.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020653
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.08.2024
автор: Крилата (Любов Пікас)