Бур'ян, скажи, чому такий високий виростаєш,
З корінням завжди мушу рвати я тебе,
Ні сорому, ні совісті, я бачу, зовсім ти не маєш,
Довкола ти нахабно вкрив собою все.
Стоять у полі твої непролазні часом справжні стіни,
Проб'єшся навіть з-під твердих бетонних плит,
По шию й вищим мене
виростеш, не те, що по коліна,
Псуєш собою мальовничий краєвид.
Я знаю, ти, як і людина, хочеш в світі жити,
Тобі у травні лиш свободу на городі дай,
Не лиш росу, а й соки із рослин культурних нагло хочеш пити,
Щоб не вродив на полі урожай.
Часи такі, що в снах лиш про хороше, те, що було, мрію,
На жаль, страшні й тривожні сняться часто сни,
І у бажанні жити я тебе, травице, як ніколи, розумію,
А надто зараз, у часи гадючої війни...
Щоденно в небо синє наші душі швидко відлітають,
Вже тисячі людей не буде бачити весну,
Топтати землю просто права ті не мають,
Хто розпочав прокляту цю війну...
Та в снах частіше бачу те, про що так сильно я постійно мрію,
Прогнати з серця треба все, що є йому не те,
Від бур'яну звільнити поле, друзі, ви повірте, кожен з нас зуміє,
Й зерно добра й любові вмить на ньому проросте.
Колись будемо пити мир, як з джерела водицю,
Не будемо за нездійсненним ми щоденно гіркі сльози лить,
А та зелена, що усюди плодиться, травиця,
Місця хай інші десь собою полонить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020844
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2024
автор: Дмитро Овсієнко 86