Люблю по полю я безмежному ходити,
Чи то зимової, чи літньої пори,
Повітря свіже з далини як воду, дуже люблю пити
І слухати постійно, як шумлять в гіллях дерев вітри.
Все йшов би, йшов, не хочу навіть десь присісти,
Де сили ті беруться, то хто зна,
Про що ти, вітре-брате, мені хочеш розповісти,
Невже про те, що скоро кінчиться війна?
Невже про те мені ти хочеш пару слів сказати,
Щоб я про це вже впевнено і твердо знав,
Що ворог буде землю нашу українську залишати,
Яку він так безжально сплюндрував?
Що хлопці всі із того пекла вмить додому повернуться
До рідних хат, де сім'ї всіх їх завжди ждуть,
А вороги всі ненавистю захлинуться
З собою свою злобу в болота свої хай заберуть...
Розмріявся щось я, не все так просто у цім світі,
Коли щодня забрати в тебе хоче хтось життя,
Тож вчитись треба жити в цих умовах й хоч чомусь радіти,
Щоб стала менш тривожною душа.
Все тягне й тягне, навіть в ці часи мене в полях ходити,
В серцях наснаги й сили, як із поля вітру, зичу я усім,
Не можу я з своїм бажанням ну нічого поробити,
Природа- це ж колиска наша і наш рідний дім!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020846
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2024
автор: Дмитро Овсієнко 86