"Бабусю, дивися, он квітка жовтенька,
Яка ж вона гарна - тендітно-маленька.
Бабусечко, чуєш, я ту квітку поллю -
Без води бо зів’яне у спеку таку.
Хай тішить мій погляд - все ж навколо сухе
Й городина наша. Ну, й літо, баб, еге?
Травичка пожовкла, став змілілий ставок,
Не в силі тримати вже й садок холодок."
Маленький хлопчина із теплом жебонів,
Воду кухлем старанно під квітку носив.
"Рости, мила квітка, залишайся жива!"
Приказував щиро він про себе слова.
Усміхнулась бабуся, а щем на душі:
"Коли то, нарешті, впадуть з неба дощі...
Підставимо з внуком під краплі ми лиця,
Хай тільки той дощик до нас не бариться."
25.08.24
світлина: Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020853
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2024
автор: Валентина Ланевич