З соколиних висот не повернеш ніколи додому,
вітер трі́пає крила, піднімає все вище: «Лети!»…
І спадає з душі бруд війни, і слабішає втома,
і здається досяг нездійсненої вою мети.
Сонце котиться вниз, надвечір’я палає напалмом.
Чи ще вродить Донешта у побитому «градом» саду?
Шлях у небо відкрито, пробач мене, матінко, мамо,
що я навіть у сні ув обійстя твоє не прийду.
Нас багато тепер на алеї Небесних Героїв…
31.08.24р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021198
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.08.2024
автор: Микола Соболь