Обладунки свої розбивають каштани,
їм в кишені так хочеться до дітлахів.
Поринаю в хандру, потім радісні стани,
та годую пшоном із долоні птахів.
Дуже скоро врочисто одягнеться місто
і лишить тільки в кольорі листя тепло,
усміхнеться нам сонце з небес променисто–
майже вже охололо, уже відпекло.
Шелест кроків на вулицях заспаних зранку,
нас пробудить від сну, трохи сили додасть.
Я даватиму знову собі обіцянку
боронити когось від негод і нещасть.
Тут знаходжу себе попри всі протиріччя,
і за зміною назв є незмінною суть.
Тут не треба імен, бо всіх знають в обличчя,
хоч не знають, частесенько, як кого звуть.
Тихий вечір щось в небі малює рожевим,
Той хто вірить – знайде завжди щастя своє.
Місто рідне вже й тим, хто тут був не місцевим,
воно усмішку кожного з нас впізнає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021613
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2024
автор: Ася Оксамитна