Коли жовтий промінь за обрієм зник,
І місяць підняв свій посріблений ріг,
Імла затопила глибокі яри,
Й хмарина пристала на ніч до гори,
Спинився мандрівник, дивак перехожий.
Під кленом столітнім коня він стриножив
І полум’я жарке в ногах розложив,
До сили вогню він казав й ворожив:
«Зарадь мені, вогнику, друже палкий,
Осяй мені шлях, бо він є нелегкий.
Якою дорогою маю піти
До дівчини-ватри такої, як ти?
Вона, наче річка, що сяє під сонцем,
Мов промінь рудий, який гра у віконці.
Та зараз і влітку для мене зима,
Бо більше її під цим небом нема.»
Вогонь відповів: «Я сестру свою знаю.
Я сам відчинив їй ворота до раю.
Ти, хлопче, не квапся до неї попасти.
Як хочеш, вкажу я тобі на багатство.»
І скрізь по долині, немов світлячки,
Засяли маленькі блакитні свічки…
«Ні, вогнику, ні. Я бажаю її.
А скарб потаєний залиш у землі.»
«Не хочеш скарбів, забирай мого брата -
Такого коня вся скарбниця не варта.
Летить швидше вітру, і збруя гримить,
І полум’я жарке у серці горить.»
«Не треба й коня. Мені ніде іти,
Якщо я не зможу кохану знайти.»
Вогонь, наче привид, піднявсь до небес
І гримнув: «Хлопчина, не буде чудес,
Не буде повернення з тої землі,
Покоїться що в потойбічній імлі.
Покинь злі думки і полиш ворожити.
Ти маєш довгеньке життя ще прожити.
Все буде у тебе - зати́шна хатина,
Щаслива родина й кохана дружина.»
Та хлопець не гавив - він слухав його
Й дивився ретельно крізь спалахи. Йо!
Побачив він браму й до вирію шлях,
Стрибнув у багаття і взвивсь, наче птах.
І кинулось грізне багаття за ним,
І порснули іскри, і вибухнув грім.
Та марно багаття бушує й шумить –
У чорному небі вже Лебідь летить.
Він сяйво коханої здалі побачив,
Чумацьким Шляхом путь до неї позначив.
До дівчини-зірки летить в небесах
Крізь ночі і зорі закоханий птах.
*Сузір'я Лебідь - сузір'я північної півкулі неба. Розташоване в смузі Чумацького Шляху. (Вікіпедія)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022234
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.09.2024
автор: Емма Конвалiя