[img]https://img.freepik.com/premium-photo/painting-woman-horse-city_901275-5439.jpg?w=360[/img]
Лабіринтами мокрих вулиць,
Поміж гурту людей, машин,
Вона йшла затиснувши вузлик,
Загорнувшись у палантин.
Поглядали на неї скоса,
Таке дивне її вбрання
І чому вона зовсім боса?
За собою веде коня?
Із минулого часу ,може..
Забрела у цей дивний вік..
Усміхалися перехожі,
Обертаючись їй услід.
Зупинилась коло вітрини,
Що то Боже за дивина?
Непорушно стоїть людина
Чи не то вона кам'яна?
І будинки що хмар сягають
Та навіщо такі високі?
Через них не побачить неба
Через них і не видно сонця.
А птахи такі чудернацькі
Велетенські залізні крила,
Небо велично бороздили
Де цікаво вони гніздяться?
І ніхто не питав небогу
Куди йшла і кого шукала
На тернистих своїх дорогах
Тільки два озерця печалі..
Що у натовп вдивлялись пильно
Серед тисяч очей впізнати,
Рідні очі...такі єдині
Не загоїться біль утрати.
Не загоїть ні час, ні люди,
Ні щоденна ця круговерть,
Не розлюбить і не забуде..
Завжди разом любов і смерть.
А із ними завжди надія,
В тому мабуть життєва суть
Паралельні світи- сузірья
Її кликали знову в путь.
Оберталась земля по колу,
Метушився земний народ,
Хто у радості, хто у горі
Кожен в колі своїх турбот.
Тільки десь, на краю планети
Що і звір не зайде туди,
На сніговому переметі,
Обірвались чиїсь сліди.
19.09.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022568
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2024
автор: Даяла Симон