Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим їхнім ножам.
Човгають вперто, дірявлять настирливо,
Вже не такі-то й безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
В космах ніким не обірваних зіль.
В небі не видно негоди вчорашньої -
Хлющі, що змила серпневі пили.
Балка свіжіє зеленою чашею -
Трави доволі дощу напились.
А за хвилину - ні сліду туманного,
В обширі синьому променів шал.
І підіймається в небо Осанною
В сповіді та сподіванні душа.
В осені юній, у тиші блаватовій
Стверджує сонце своє торжество.
Боже, всього дарував так багато нам,
Й вибір - як вирок:
Чи тьма,
чи єство.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022797
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.09.2024
автор: Горова Л.