Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.
Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
В космах ніким не обірваних зіль.
В небі не видно негоди вчорашньої -
Хлющі, що змила серпневі пили.
Балка свіжіє зеленою чашею -
Трави доволі дощу напились.
А за хвилину - ні сліду туманного,
В обширі синьому променів шал.
І піднімається в небо Осанною
В сповіді і сподіванні душа.
В осені юній, у тиші блаватовій
Стверджує сонце своє торжество.
Як, Боже, всього вділив Ти багато нам,
Й вибір - як вирок:
Чи тьма,
чи єство.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022797
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.09.2024
автор: Горова Л.