Вона чекала. Давно чекала. Ще відтоді, як була сувоєм матерії.
Спочатку на те, щоби її викроїли. І викроїли.
Потім на те, аби її пришили. Пришили.
Далі, щоби продали. Вчора купили.
Сьогодні вдягнуть з нею одяг і підуть. Швидше за все на роботу. На яку? Та яка різниця. Головне, що вона відсьогодні має своє призначення. Якесь. Яке саме, довідається потім, коли отримає перший досвід.
Новенька Кишеня відчула руку, яка нервово хотіла увірватися в її володіння — ще такі міцні, не розтягнені, не виторочені, не засмічені, а добре закріплені машинним швом.
«От для чого так шарпати мене? Невже не можна акуратніше знайти те місце, де я починаюся і вкласти що потрібно? Дивні ці люди. Абсолютно мене не знаючи вже з першого дня поводять себе так, наче я їхня власність. А це не так, бо от візьму і розпорюся в найнезручніший момент і що тоді? Рука ж не знає, що ще на складі я отримала мільйон порад і настанов від старих Кишень, які часто голосно кричали в складських ангарах про життя по за ними, навчаючи цим всіх тканин житейської мудрости».
Кишеня, заспокоївшись, дозволила руці вкласти в неї ключі від автомобіля.
Гарні. Новенькі. Шкода, що вона читати не вміла, а то б вже знала яка то марка. А може з часом навчиться грамоти? Чого б ні? Вона що, якась дурненька?
«Все! Вирішила. Віднині буду прислухатися до людської мови. Так і вивчу багато чого. Читати, як читати, а от розуміти! Он, вже й нагода є! Про що то вони?»
— Привіт! Як справи? Відпустка була вдалою, чи так собі?
— Привіт! Так. Все пройшло супер! А в тебе?...
Розмова затягнулася і Кишеня була змушена слухати порожню балаканину ще півгодини, витримуючи важку руку, яка без потреби вклалася в неї і там, час від часу, крутила дулі для співрозмовника.
Вона нічого ще не розуміла з тої бесіди, але вже почала уважніше прислухатися.
Наступні дні були схожі на попередні, а пройшло їх вже чимало з того часу, як в неї перший раз вклали ключі від машини.
Тепер Кишеня знає, що ці ключі належать якійсь «бесі». Знає, що ту машину дуже люблять і носяться з нею, як зі збитим яйцем. Випуцовують, вишуровують.Та і грошенят чимало йде на її утримання, бо лише рука вкладе в Кишеню пару солідних купюр, як машина їх звідти швиденько витягає тією ж рукою.
Сьогодні вже місяць, як Кишеня добре розуміє про що говорять між собою люди. Вона вже розумна Кишеня, а не якась там задрипанка. Продовжує бути чистою й акуратною. Носить лише ключі і руку. Часом з дулями, але від того їй не важче, тому хай крутить, якщо так подобається.
Руці крутити дулі подобалося. Заздрісною вона була і забобонною.
А сьогодні ще й стала…
Кишеня зручно вмостилася на животику і спокійно подрімувала. Час від часу її тишу порушувала рука, яка то вкладала в неї якісь дрібні речі, на кшталт олівця, маленького записника чи носовичка. Але це були короткотривалі моменти, які не приносили Кишені особливого дискомфорту. Зрештою, вона для того і є.
До кабінету постукали і обережно прочинили двері.
«О! Цікаво! Це щось новеньке. Такого ще не було. Точніше було, але ті стуки були впевненими, чіткими. А цей… Цей був несміливим і настороженим. Цікаво, цікаво…».
Кишеня аж віддулася аби краще вловити події, що почали розгортатися, але рука впхалася в неї, тим самим закривши одне єдине вухо, котрим Кишеня могла щось почути.
Кишеня чула голоси. Підвищені тони розмови. Але про що йшлося вона не могла зрозуміти, бо рука, яка була спітнілою і постійно витиралася об її чисті стінки, заглушувала тим шурхотінням всі слова.
«Що ж з тою рукою діється? Чому вона так хвилюється? І для чого вискубувати з мого дна нитки? Он, ще трохи і розпоре мене! А чому сьогодні дуль не крутить? Щось тут не те. Щось не те…».
Цього вечора Кишеня ще довго витримувала наругу над її покоями, а потім пішла швом у верхньому лівому кутку.
Її ніхто не зашив. Таке враження, що про неї взагалі забули! Але ж вона є! І її болить оте місце, де розійшовся шов…
Наступного дня, коли до кабінету постукали, Кишеня вже була готовою до нового насильства. Але яким було її здивування, коли до неї легенько торкнулася маленька ніжна рука з рожевими нігтиками і швидко опустила в неї білий конверт. Дзвінкий дівочий сміх зачинив собою двері.
«Мммм…як він гарно пахне! Свіжий папір. Білесенький. Ще похрустує, коли рука його обмацує! Погладжує! Притискає до тіла, яке аж тремтить. Відчуваю, що в ньому щось є. І того ,, чогось,, багатенько, бо конвертик досить таки товстенький. Хай буде. Мені така компанія приємна, не те що ключі чи огризки олівців».
Через день в кабінет знову постукали. Вмить рука ковзнула до Кишені, швиденько перевіривши чи немає там нічого зайвого і вислизнула звідти. Її трем передався й Кишені.
«Щось буде! Невже знову?»
На цей раз все відбувалося в цілковитій тиші.Кишеню повільно відкрили і старенька тремтяча рука вклала в неї конверт. Цей не був білим і ароматним. Мав зажовклий відтінок і трохи дивний запах. Мабуть залежаного паперу, який довгий час лежав у шухляді.
Як тільки двері кабінету зачинилися, рука витягла конверт і Носій Кишені невдоволено хмикнув.
«Ти диви! Вже звикає! Вже носом крутить, бо, напевно, замало?! А чи не задуматься як ті папірці тій бабуні дісталися? А може вона останнє віддала? І для чого? Хіба не святий обов’язок Носія робити те що має, перед Богом і людьми, без хабаря?»
Далі були нігтики всіх кольорів і відтінків, різної довжини та доглянутості. Були й чоловічі нігті. Молоді, старечі. Боягузливі чи налякані.
Через три роки вже й Кишеню було не впізнати. Теж звиклася з тим постійним впиханням. Вже було їй в забаву відгадувати по ході давальників та трему руки Носія, якої ваги конверт вляжеться на її дно.
— Зайдіть до мене в кабінет, будь ласка, — з притиском промовив Носій Кишені, звертаючись до молодії жінки. — Ви ж розумієте, що все те, що я зробив не за «дякую»?
— Тобто? Це ж Ваш людський та християнський обов'язок! Тай держава Вам платить за Вашу працю. І не мало.
— Ну ви ж знаєте, що так має бути, бо так тепер є…
— Я зрозуміла, — різко відповіла жінка і вийшла з кабінету.
Наступного ранку жінка зайшла у хол великого приміщення, де стояло багато робітників та шефів. Носій Кишені теж був серед них. Кишеня чекала, роззявивши свого ненаситного рота. Жінка вдихнула на повні груди повітря і рушила до Носія, який навіть не зробив спроби зайти до кабінету, а лише відійшов вбік.
Білий конверт різко опустився в Кишеню, обпікши долоню жінки. Навіть не глянувши на Носія, вона пішла геть. Носій спокійно повернуся до перерваної розмови з колегами по роботі, пестячи рукою конверт, який принесла вдова, а Кишеня гралася відгадуванням чергової суми і думками про те, якими тепер будуть нові забаганки Носія…
Марія Дребіт (Голодрига)
28.09.2024 Португалія
малюнок авторки в ші
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023167
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.09.2024
автор: VIRUYU