(казка)
…Сталося це у вирії, який знаходиться в просторі між піднебессям та надземеллям і є невидимим для людського ока.
Цю чарівну країну омивають дзвінкі звуки кришталевих рік, що ліанами звисають з м’яких хмарин. Там хлюпоче спокійний плескіт лагідних озерних хвиль, які переливаються, від берега до берега, з країв барабанно-бубнових западин. А бурхливі буруни морів гучно перекочують ноти радості та смутку, змішуючи їхні мелодії в глибоких литаврових казанах. І світить над нею гарячий золотий диск, який то згасає, то запалюється зі ще більшою силою, осяваючи неземні кольори досі небачених квітів, дерев та каміння. По різному там буває. То радісно, то сумно. То весело, а то сльозливо. Все залежить від того, який настрій у короля Ключа Ключевича, котрий власноручно, кожного ранку, відчиняє важкі ворота Натхнення.
Називається ця країна Муза́нія. Її жителі добрі та працьовиті, веселі й навіть трохи гамірні, від надмірних емоцій. Але все згладжувалося та втихомирювалося, коли король Ключ Ключевич відчиняв двері Натхнення, а його дружина Мелодія починала вдихати аромати квітів, торкалася дерев та каміння, що завмирали в чеканні народження Дива.
Сусідувала Музанія з такою ж невидимою країною. Лише перебувала та, непомітна держава, між приґрунтям та підземеллям, яке завжди було наповнене смутком і розпачем. Кольори там були сірими, або й цілковито темними. Якщо й щось і цвіло на тім болоті, то наступного ранку відмирало разом з коренем.
Населяли країну істоти, котрі славилися обманом, злодійством, хитрістю й підступністю.
Називалася та країна Яі́сор і царював у ній цар-гібрид, тобто щось таке, що називалося Кока-Квока-Куку-Ріка.
Якщо хтось із жителів Яі́сору й пробував висловити найменшу незгоду з чим небудь, зразу ж був заґратований і відправлений, під охороною, до відділку Дисонансової поліції, де мав розмову з його управителькою Малою Секундою.
Ох, і страждали жителі Яі́сору від покарань жорстокої жінки. Але мало хто з них мав відвагу покинути ту країну. Хтось боявся, комусь було байдуже, а ще іншим подобалося жити під тим гнітом. Головне, щоби звучала їхня балалалка та гармунька — інструменти, які творили чудеса з жителями Яісору, занурюючи їх в безкінечні танці своїми тріскучими звуками. Пишалися вони тим на всі світи.
І тільки відважний юнак Допоридочас зібрав свої невеликі пожитки та пішов геть, навіть не озираючись. Більше про нього ніхто й не чув.
Одного разу, до величезних п‘ятилінійних воріт Музанії, які сягали небесних річкових ліан, з гуркотом підкотилася чорна колісниця, запряжена трьома вороними кіньми, що дихали вогнем. Звали тих коней Кро́, Росе́рга та Ла́ксом.
Сидів в тій колісниці сам цар довгоруких — двоголова істота, чи то курка, чи то півень, бо сама істота не могла визначитися хто вона. Одного дня кричить, що вона усім сестра, а наступного — що всім брат. Повний гібрид, як і все, про що думає, каже й робить.
Го́лови цього дивного створіння дивилися в протилежні боки, а тому, навіть в найменшому, ніколи не могли дійти спільної думки і згоди. Що б не робили і за що б не бралися, все занікчувалося криком та бійкою.
Одна з голів, коли це стосувалося курячої статі, називалася Кока, а друга Квока.
А от коли наставала пора півнів, то звали їх Куку та Ріка.
Пихатою була та істота і злою.
Бувало ото, як заведеться своїм кудкудахканням-кукуріканням, то й не спинити.
Вважала істота, що її мова найкраща, пісні наймилозвучніші, а пір’я — найкрасивіше та найм’якіше.
І взагалі — розумнішої та кращої за неї немає в цілому світі, тому й нарекла себе на вічне царювання.
Сьогодні, натягнувши на кожну з голів по золотій короні, а тоді ще й третю, розмістивши її між тих голів, що ще більше розіпхало їх від тягаря, зручно вмостившись в колісниці, цар Кока-Квока-Куку-Ріка примчав під браму Музанії, аби зустрітися з її королем Ключем Ключевичем і його дружиною Мелодією, та виказати претензії.
— Кукурі…кукур…кх-кх-кх…Кукуріку-кудкудак!!! Ану, відчиняйте дверища, нікчеми! До вас сам цар царів завітав! — відкашлявшись, той щосили заверещав і тупнув лапою по дні колісниці так, що аж коні стрепенулися.
Вартовий Сурма, що стояв на одній з центральних веж, неспіхом зійшов сходами і пішов до палацу, аби повідомити короля Ключевича про ранній візит.
— Вітаю тебе, мій королю! Прийшов тобі сповістити, що перед ворітьми стоїть колісниця нашого сусіда і він вимагає зустрічі з тобою.
— Вітаю й тебе, вірний Сурмо! Дякую за твою уважність та відданість, — промовив король і наблизився до вікна. — Ото не маємо спокою з тим Коко-Квоко-Куку-Рікою. Лише вчора мали розмову, а сьогодні він знову примчав. Буде щось вимагати та сваритися. Підготуйте но Дзвінку залу для зустрічі — віддав наказ Ключ Ключевич.
Цієї ж долі все довкола закрутилося наче в калейдоскопі, бо хоч зала й була прибраною, в палаці короля, як і в усій Музанії мала панувати цілковита чистота й гармонія. А особливо тоді, коли у гості завітав такий прискіпливий гість і байдуже, що він навідувався кожного ранку.
Поважні служниці-ноти Цілі та Половинні вправно курували молодших — Четвертних, де та як правильно розкладали стільці довкола столу.
Молоденькі Восьмі метушилися, застеляючи стіл, вишитим калиною, обрусом. Зразу ж за ними до роботи приступили Шістнадцяті та Тридцятьдругі, котрі розклали найкращий сервіз «Симфонія» і столові прибори.
Ключ Ключевич зайшов до зали разом з дружиною Мелодією та схвально кивнув головою.
— Кличте, — стримано промовив він і став чекати.
Здалеку доносилися шум та гамір, які наростали з кожною секундою.
Король безмовно глянув на свою дружину і стенув плечима.
— Ключе, ти що собі дозволяєш?!— переступивши поріг Дзвінкої зали випалила ліва голова царя. — Мене маринувати під брамою одну хвилину? Мене? Під брамою?
Та я!!!...
— Сідай, сідай, — спокійно вимовив, наче проспівав, Ключ Ключевич і вказав Коці-Квоці-Куку-Ріці місце за столом. — Давай спокійно поговоримо. Розповідай, що тебе привело до мене сьогодні.
— Ти бач який, — вимовила права голова царя, пильно дивлячись в його очі. — А що, подзьобати нічого не запропонуєш?
— Та чого ж ні! Ти мене добре знаєш і не раз переконався, що всі ми гостинні та щедрі. Несіть страви! — вигукнув король.
До зали, одні за одними, почали вносити гарячі наїдки. Були там фаршировані Полонези і мариновані Польки, гострі Марші та перчені Танго. А квашені Фуґи і малосольні Етюди так сподобалися царю, що він попросив добавки. На десерт подали солодкі Пісні, перекладанці з Коломийок і налисники з Твістом.
Добре попоївши й напхавши вола, цар почав розмову.
— Гарно це все, королю… Але мені б частюшки почути та під бабалалку і гармуньку крильцятами полопотіти. Ех… Але не про це зараз будемо говорити. Ото приїхав я до тебе, аби сказати, що від сьогодні, всі звуки, що належать тобі, будуть моїми! І не переч, Ключе, бо ти мене знаєш! Не одне століття сперечаємося за це! Пора класти крапку!
— Та що ти кажеш? Як це таке може бути? — намагаючись стримати емоції промовив король Ключевич і пильно глянув на дружину, котра весь цей час мовчки сиділа поруч і тільки слухала.
— А-от-так! — одночасно відчеканили дві голови, а тоді, самі собі здивувавшись, розвернули голови дзьобами одна до одної і, вирячивши пулькаті очі, ще більше натягнули й так довгі голі шиї. — А якщо не погодишся, то піду на тебе війною! Даю тобі день на роздуми!— викрикнув цар і прищурив свої аж чотири ока.
Не подякувавши за гостинність і частування й не попрощавшись Кока-Квока-Куку-Ріка зіскочив з м'якого крісла та пішов геть, залишивши по собі купу пір’я.
Ледве вибравшись на колісницю, цар зі всієї злості вдарив коней батогом і помчав назад у своє Яісорське царство.
— Ой, буде біда, буде біда! — бідкався король Ключевич. Дружина Мелодія, як могла, заспокоювала чоловіка, але намарно.
Наступного дня Ключ Ключевич зібрав нараду, куди були скликані всі — ноти, паузи, інтервали, акорди, тони з півтонами, обернення, хроматичні й лади.
Слово взяв перший радник Знак Дієз і, схрестивши руки, розпочав.
— Як би там не було, а тепер настав час вирішальної битви. Досить нам терпіти постійні приниження та зазіхання! В нас є достатньо мужніх воїнів, аби дати відсіч тій курці. Хай в своїм курнику наводить лад, а ми вже без неї обійдемося!
За ним взяв слово другий радник Знак Бемоль, який відрізнявся від першого меншим оптимізмом та в котрого були постійно сумні очі й опущені плечі.
— Ти добре кажеш, Значе, але чи вистачить нам сили? Чи втримаємо ту навалу?
Їх он скільки там! Де не глянь — кругом пернаті, що до зубів озброєні бабалалками і гармульками. Не знаю, не знаю…
— Та годі вам, браття! — вимовив третій радник Знак Бекар. — Кажу вам, що ніяка сила нас не здолає! Бо хто піде проти мене, того зітру в порошок! Ска-су-ю! На тому й закінчиться те кудкудахкання!
Король не встрявав в розмову, а уважно слухав і мізкував. Коли до ради доєднався генерал Контрабас.
— Дайте мені дві фрази і до вечора я надам вам план дій, — звернувся він до короля. — Повітре, що від цього, тому цареві не буде солодко.
— Дійте, генерале! — дав згоду Ключ Ключевич.
На тому й розійшлися. Кожен з жителів Музанії взявся активно готуватися до битви, чистячи труби, тромбони, саксофони, валторни і гобої. Сопілкарі продували дірочки, скрипалі натягували смички, віолончелісти пощипували струни, піаністи товкли педалі і розігрували клавіші. Бандуристи укріплювали кілки. А що вже казати про ударні!
Всі працювали, очікуючи на вечірні збори, аби почути план дій.
А тим часом генерал Контрабас зібрав своє військо і вишикував на полях, лінійках та під і над ними.
Музанія перетворилася на великий мурашник, чи вулик, де кожен мав свою ділянку роботи і кожна робота була важливою, бо йшла до загальної справи. До доброї справи — захистити свою державу від нападника!
На центральній площі Музанії, імені Синьо-жовтої Рапсодії, пролунав дзвін, який скликав всіх жителів на раду і вже через мить всі стояли в повній бойовій готовності.
— Дорогі мої музанчани! — схвильованим голосом розпочав свою промову король Ключ Ключевич. — Завтра зранку, а може ще й серед ночі, на нашу землю рушить велике темне військо наших сусідів, якими править Кока-Квока-Куку-Ріка. Багато століть боремося з цим курячим царством, яке всіма силами і способами намагається заволодіти нашими талантами та вміннями. Сьогодні зранку поступила чергова погроза заволодіти Музанією і всіма її скарбами, тому, мій народе, нині маємо звучати в унісон і відбити цю навалу!
А зараз до вас звернеться генерал Контрабас. Слухайте уважно, бо в цій битві не може бути ніякої фальщі!
Далі були настанови генерала…
Наближалася п’ята година ранку.
Музанчани стояли перед п’ятилінійчатими ворітьми Натхнення. Попереду всіх стояв генерал Контрабас і король Ключ Ключевич. В першому ряду — перкусійна група: барабани, бубни, лативри, трикутники, ксилофони, металофони, тріскачі і …дзвони!
По краях — духовики: тромбоністи, трубачі, саксофоністи, флейтисти, гобоїсти, кларнетисти, валторністи, сопілкарі. Далі за ними — скрипалі, віолончелісти, бандуристи, цимбалісти, гітаристи та навіть арфисти.
Позаду усіх стояли співаки, якими керувала дружина короля Мелодія. Всі були одягнені у яскраво вишиті сорочки та блузки. На жіночих шиях вилискували разки дорогоцінного каміння та мониста. А їхні голови прикрашали барвисті хустки з френдзлями. Дівочі голівки були прикрашені неземної краси квітковими вінками та різноколірними стрічками.
— Йдуууть!!! — крикнув вартовий Сурма зі своєї вежі.
— Що ж, народе!? Пам’ятаєш!? За моїм наказом всі разом та від щирого серця на нашій рідній! Готові? — запитав генерал Контрабас.
— Так!!! — пролунала багатотисячна відповідь.
— Відчиняй браму Натхнення, наш королю!
Як тільки но Ключ Ключевич відчинив височенну браму, на темне військо вдарило яскраве світло золотого диску та кольори вбрання музанівців. За ним — сила добра, яку випромінювали ці воїни. А на кінець…
— Роялю, ану дай нам настройку! — скомандував генерал і змахнув диригенською паличкою. — ВСІ РАЗОМ! ДО БОЮ!
ЩЕЕЕ НЕ ВМЕЕЕРЛА УУУКРАЇНИ НІ СЛАВА НІ ВОООЛЯ… вдарило невіданою досі силою по темному війську, яке втілако так, що лише пір’я залишилося від нього.
Більше ніхто й ніколи не посягав на територію та скарби Музанії, бо її священна пісня лунає ще й досі!
Марія Дребіт (Голодрига)
26.09.2024 Португалія
малюнок авторки в ші
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023430
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.10.2024
автор: VIRUYU