* * *
Не від осені я збайдужіла
у простиглу лиху непогоду,
а тому, що душа спорожніла –
зникло щастя комусь на догоду.
Поповзли пересуди невтішні,
то сміялись, то просто ганьбили.
Почуття задушевні безгрішні
ще у зародку людоньки вбили.
Не буває кохання багато,
а у нас вже й ніколи не буде.
Наш міський невибагливий натовп
не тебе колихатиме в будні.
У минуле щоніч поринаю,
ми не з’їли на двох навіть скибку.
За що доля мене розпинає?..
Лише вітер постукує в шибку.
Хто вигадує біди й розлуки,
розбиває кохання і долі?
Розповзлися по світу зміюки
лиш міняють то шкіру, то колір.
А могло, а могло б у нас бути
від любові духовне зростання.
Хтось змінив нам життєві маршрути
на довічне самотнє… скитання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023475
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.10.2024
автор: на манжетах вишиванки