Забули про спів солов’їв,
дихнув вітер груднем у спину.
Знов сад в передзим’ї зацвів,
рожево убрався за днину.
Покручене листя руде,
як струпи повисло на гіллі.
Між цвітом блищать де-не-де
незірвані яблука спілі.
Від цвіту світліше в саду,
гойдається диво весняне.
І в душу, завжди молоду,
вселилося те, що не в’яне.
Чекає плачевний фінал –
замерзнуть ці іскорки світла.
Весна ж в передзим’ї – сигнал
душі, що любов’ю розквітла.
* * *
Розкошує травонька і росте,
вбралась заквітчалася знов земля.
Запізнилось літечко золоте,
сісти та й на крилонька журавлям.
Гнівається вересень, прожену
з неба Красне Сонечко у світи.
Осінь напросилася у весну,
недоречно, яблунько, не цвіти.
Мало часу в осені на плоди,
на гіллі ж красується пустоцвіт.
У житті щоденному мало див,
тож прийміть від яблуньки цей привіт.
12.10.2019
В жовтні у доньки біля будинку щороку цвіла яблуня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023661
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2024
автор: на манжетах вишиванки