Степ (уривок)
Одного разу вони ходили у степ. Там, на батьківщині толмача… Стояла спека. А у безкраїм полі, і навіть у самій, здавалося йому тоді голові, дзвеніли цвіркуни… Стрекотали коники. Гули якісь бджоли, маленькі, майже прозорі у променях…Ні на хвилину не мовкала пісня про жагу життя, пронизлива... І все це під палаючим майже вогняним сонцем, гибельним…Здавалося, ще трохи і все навкруги розплавиться… І зостанеться самий жар… Ан, ні! Степ жив, дихав, буяв…
- Скільки поколінь прожило і проживе ще на цих землях. Скільки людей! Їм нема числа. І як тисячі років до нас, так і після нас… Хто би не посіяв у цю землю зерно, воно зійде. – говорив тлумач, – були пожежи, революції, війни. І будуть, напевно, ще…
- Будуть! – сказав депутат Ландтагу, – будуть. Люди не можуть існувати без воєн.
- Спересердя. – тлумач відмахнувся від якоїсь мухи, – а земля залишається. Вона завжди тут, і нічого їй не вдіється… Плодитиме і годуватимє людей.
- І тврин, – мовив Фріц… І замовк.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024102
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2024
автор: Сумирний