Так манить до себе незвіданий світ,
Цікавлять наскельні скрижалі,
Минуло. Не злічиш епох і століть,
А тягне все далі і далі…
Де скарб таємниць, де початок життя,
І де нульова світла днина,
Вінець еволюції та відкриття:
«З’явилась розумна людина».
Печерне буття, і добутий вогонь,
Знаряддя, (аби в допомогу),
Тепло материнських шершавих долонь,
І перші зразки діалогу.
«Агов!» і вказівка на тих антилоп,
Що паслися біля оселі…
Для них не страшний і всесвітній потоп,
Бо їх залишили на скелі…
Там мужні мисливці у хутрі тварин,
Нашкрябаний план полювання,
Вже вимерлі види тодішніх звірин,
Співпраця там і спілкування.
На стінах печерних натягнутий лук,
Он, мамонтів стадо в долині.
Прицільна стріла із напружених рук
У здобич летить і донині.
А біля багаття родина уся,
Майструє мотики й сокири,
І внук переймає там від дідуся
Прості барабанні пунктири.
Без поспіху плинув розміряний транс,
Складались прості ритуали,
Бо час із первісних людей зробив нас,
Щоб людства шляхи пам’ятали.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024263
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.10.2024
автор: Інна Рубан-Оленіч