Так мало тих, кому відкриєш душу,
Щирим був, як на сповіді у вівтаря.
І смакував його слово, як грушу
Він був у темряві світло ліхтаря.
О, як мало тих, кого назвеш братом,-
Щоб від недругів, ворогів захистив.
І був по духу рідним , а не катом...
Поважав чужий труд , ближнього любив.
А мало тих, кого назвеш сестрою,-
Щоб коли зима впустила у свій дім.
І зігріла ласкою, добротою...
Прийняла тебе немов мати у нім.
Так мало тих, кого назвеш родина...
Деколи рідні стають тобі чужі.
В біді пізнаємо, хто є людина?...
Хто є рідня для тебе, а хто чужі.
О , як мало тих ,кого назвеш другом,-
Щоб поділив кусок хліба з тобою.
Щоб не дивився, як ходиш за плугом
Допоміг орати поле - рукою.
О , як мало тих, хто нас розуміє...
Уміє читати по очах різні думки.
І жаль тих, хто душу від слова гріє...
Заходить без стуку , як тінь до ріки.
Як мало тих, хто подасть тобі руку
Коли впадеш ниць на слизькій дорозі.
Добрий, як Ангел прийде без стуку...
Підійме дух ,знайде лік у тривозі.
Як мало тих ,хто чує біль страждання,
Подзвонить серед ночі у важкий час.
Летить, як птах не чекає світання...
В час негоди лікує бальзамом нас.
Мало тих , хто не закладає маску,
Йде поруч з тобою до кінця життя.
Не підведе , не заведе у пастку,
Чує здалека твій біль, серцебиття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024280
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.10.2024
автор: Чайківчанка