Ба, бо бу бі!
Це не магічне таємне закляття, це не рядок з розспівки, це не транскрипція іноземної фрази, чи якась нісенітниця… Це моє відкриття! Можна декларувати патент авторського права на цю фразу. Одного разу вона мене майже врятувала від солодких неприємностей.
Це було давно. В той час я, мабуть, була старшокласницею, чи може і ліцеїсткою, але літо (як завжди) проводила вдома. Вставати рано на зорі – це не про мене. Зранку, я дуже любила поніжитися у постелі і додивитися всі сни, які були запрограмовані на сьогодні. Не сама я така лежибока, Іра мене в цьому переплюнула у багато разів. І от коли татусь і матуся порозходилися вже по роботах, бабуся Галя починала нас будить протяжною фразою, яка від порогу наближалася все ближче до вух: «Девушки, уставайте, бо вже уремня!», «Снідання вже замерзло!», «Уже гуси кричть на весь двір!», «Чи ви до обіду спать будете?», «Он уже (хтось із сусідів), із лавки вернувся, а ви спите!»
З надцятого разу ми все ж нехотя прокидалися і починався черговий день літньої монотонності.
Пасти гусей, нарвать кролям, з’їздить по хліб, доварить борщ і т. д. – це входило до обов’язкової програми, але вільна програма була ще насиченішою: принести, віднести, погукать, переказать, завернуть, нарвать, помішать …схожих бліц-завдань було в кілька разів більше.
Так одного разу бабуся попросила перенести у хатню кухню з літньої миску з варенням, яке потрібно було ще доварити. Я і поспішила. Варення було не багато, наче яблучне, ну миска ж наче найбільша, яка у нас була. Я схватила ношу, (не важко, тільки руки розставлені, наче обнімаю вікового дуба), вийшла на вулицю, плечем защипнула двері ( я таке практикую, то ногою відкриваю, то плечем закриваю, а що робить, як руки зайняті, не зубами ж), перебігла через двір до порогу і тут почалося найцікавіше.
Двері у хату пофарбрвані у синє з намальованими білими прямокутниками складалися з двох половинок. Обидві відкривали тільки тоді, як заносили столи на храм, а зазвичай, в одну половинку заходили і виходили всі. Хоч було вузько, але поміщалися і ніхто на зачіпався. А тут я із алюмінієвою мисякою, яку у хату заносили тільки на свіжину, і то бочком, а ще той факт що у ній було варення і рази ускладнював ситуацію.
Відкривати обидві половинки дверей, мені навіть в голову не приходило, бо коли не спробую, то закрашено, або сили немає вкерувати залізячкою, яка їх тримає. Треба було виключати функцію «Місія нездійсненна» і перти напролом, наче верблюду у вушко голки. Я вже відкрила двері, вже перекособочила ту миску, так щоб і варення не розлить по хаті і вперти якось її у приміщення, а тут на порозі бабуся, яка дуже хотіла мені допомогти. Варіантів два: або варення виллється на поріг, бо бабусі на голову. Тут у мене і з’явилася спонтанна фраза: «Бабусю, одступіть, БО Буде Біда!», та пролунало тільки : «БА! БО БУ БІ!»
Бабуся продовжувала стояти на місці, дивилася на мене здивованими очима і мабуть хотіла згадати, чи чула вона коли небудь такі матюхи? А тоді протяжно запитала: «Шо? Шо ти кажеш?» . Розвернулась і пішла, а я теж пішла за нею по тряпку щоб витерти варення з порогу. Коли вже була «Місія виконана» ми довго сміялися з «БА! БО БУ БІ!».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024516
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2024
автор: Інна Рубан-Оленіч