Опановую крила.Я надто для цього смішна.
Вітер бʼє по щоці і лоскоче моє волосся.
Я сумую за сонцем,проте,відштовхнулась від дна
І радію тому,що нарешті мені це вдалося.
Я тягнусь по канату й дивлюсь на усі свої рани,
І я чую як знизу щось кличе мене під солодом
Показала тобі лиш одну з незліченних граней,
Інші треба ще гріти під вічно сталевим холодом.
А ці крила «на виріст»,бо трохи в спині завеликі,
Та я йду по канату,ще трохи — впаду в висоту!
І злечу вже як можу— незграбно,свавільно і дико!
/-Я до крил своїх точно
Точно до них
Доросту./
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025445
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2024
автор: Вікторія Коваль