Заєць і пес (мал. )

Якось  песик  бігав  
в  лузі  під  дощем.
Зайчика  побачив    
під    густим  кущем.
Підійшов.  Вухатий  
затремтів,  як  лист.
- Знаю,  що  кусатись  
є  у  тебе  хист!  –  
косоокий  мовив.
- Так.
- І  ще  одне  
мушу  я  сказати:  
діти  ждуть  мене.  
- То  втікай!
- Боюся.  Зловиш,  до  біди.
Хто  ж  тоді  малятам  принесе  їди?
- Ситий  я.  Ґаздиня  
борщ  дала  і  кість
з  м’ясом.  Тай  й  не  злодій  
ти,  а  лугу  –  гість.
- Так.  Шукав  капусту  
Заячу  –  добу.
- І  знайшов?
- Одненьку.  
З’їв.  Голодний  був.
- Дітям  понесеш  що?
- В  лузі  щось    знайду,  
як  мене  не  з’їж  ти,  
як  не  спущу  дух.  
- Зараз  я  морквину  
принесу  тобі.
Зачекай!
Послухав,
не  пустився  в  біг.
Не  одну  морквину  
Песик,  дві  приніс.
Усміхнувся  зайчик,  
вгору  ніс  підніс.
- Я  наїмся  й  діти,  -  
каже.  –  Будь  здоров!
Дякую,  собако,  
за  твоє  добро!
- Як  сутужно  буде,
приходи    в  обід.
В  льосі  моркви  досить,  
Принесу  тобі.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025817
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2024
автор: Крилата (Любов Пікас)