О, Харківщино, рідна,
Душею я твоя,
Землице моя плідна,
Тут щебет солов’я,
Пробуджував так рано,
У захваті п’янким,
Вітрець співав сопрано,
Під злет думок усіх.
В росинках ноги. В травах
Дитинство й світла юнь,
Зненацька у октавах,
Він ледь торкався струн.
То ніби скрипка грала,
Вже й жвавий, лине звук.
І серденько співало,
Сприймаючи красу,
Той ніжний погляд мами,
У пам’яті несу,
Здаля поміж хлібами,
Я на поріг спішу.
А зараз що? О Боже,
Розбита вщент земля,
Стиска… душі тривожно,
Сусід здурів…війна.
Летять гелікоптери,
Стриба, як саранча,
Із злобою пантери,
Весь розум, геть втрача,
Це військо ненажери,
Кинжали розкида.
***
Здаля… не звук серенад,
Гнітить.. річку Лопань,
Із свистом пада снаряд,
Останній міст топить,
Вода омиє берег,
Не злікує рану,
В сльозах, нове джерельце,
Утратило вдачу,
Не зцілить, мре серце.
Це сон? О ні! Наяву,
Де стежка до школи?
Навіщо, почав війну,
Завдав болю, шкоди?
Де світлі вікна - імла,
Злодійський тон війни,
Стражда, болить душа,
Гуляють привиди,
Рвуть серце на шматки.
Де поле вирви, ями,
Хати…руїни скрізь,
Безжально, до безтями,
Приносить смерть і біль.
Боєць на півдорозі,
Скровавив білий сніг,
Дідусь старий не в змозі,
Піднятись, бо без ніг,
Залишивсь на порозі,
Нестримуючи гнів,
Пішов... до вічних снів.
На жаль, не їде потяг,
Із Харкова в село,
Де ха́тки, ті знайомі,
Пейзажі за вікном?
Скрізь ходить, смерть з косою.
Прудянка,Слатино,
Козача Лопань стогне,
Зневічена давно.
Гримить… довкола попіл,
Звірина, вся втекла,
Злетів до неба сокіл,
Тож куля досягла.
Мороз, аж біль невпинний,
Як страшно знати все,
Течуть сльози полинні,
Клятущий ворог цей,
Печаль, розпач пече,
Це зло - геноцид людства,
З’їда.. мізки заздрість,
Життя, не без паскудства,
Керує, ним жадність.
Іуда занапастив,
І свій, народ під гніт,
Поклав. Чи зачинив
По тюрмах, що весь світ,
Таких не зна й не бачив.
Незгодних закатував,
Готуючи стратить,
Щоб велич показать.
***
Позаду… тисяча днів,
Як важко, сприймати,
О скільки доньок, синів,
Оплакує мати,
В журбі… треба ховати…
Та тільки поле знає,
Їх стільки, там, лежить
Чи безвісті пропали,
Вони ж хотіли жить.
В душі вогонь палає,
А лиху нема меж,
Жура серця стикає,
Диявол ти, що ждеш?
Не стала на коліна,
Козацька кров тече,
Повстала Україна,
Буремний час гряде!
Весь біль не вгамувати,
Гнобиш мій рідний край,
Настане час розплати,
Проще́ння не чекай!
Надія не вмира,
День світлий стріне мати,
Я вірю в це щодня!
***
О, Харківщино моя,
Укотре бій, хоч осінь,
Трава згоріла дотла,
Похмура, темна просинь,
Що день прошу, Бога я,
Та й весь народ наш молить,
Хай зникне, вічна вражда,
Нехай… бринять роси.
І знов, чисті, як колись,
Ранкові….веселі,
Й дитячі мрії збулись,
Осінні акварелі,
Під мирним небом лягли,
Навік вкрили темінь.
Вклонюся низько землі,
Незламним захисникам,
Що день і ніч у борні,
Спроможні винести (хлам),
Усупереч цій війні,
Повернуть щастя в дім!
О, рідна Харківщино!
Душею, серцем завжди з тобою.
20.11.2024 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026918
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2024
автор: Ніна Незламна