Стали нині карою події…
Де вона, хоробрості межа?
Рискаєш ночами в безнадії,
зграєю покинутий вожак.
Легко зневажав чужі кордони,
здобич для забави полював.
Не зважав на дозвіл і сезони,
мав і привілеї, і права.
Час ішов, за зграю вже не бився,
всім чим міг безкарно володів.
Є кінець, як ниточці не вийся!
Й на арену вийшли молоді.
Сповістили твердо, будь хто буде,
тільки б не очолив більше він.
Завтра вовчий світ його забуде,
зграя ж вимагає перемін.
Лютий, безпощадно-лицемірний
то німіє в сказі, то біжить.
Шастає безвладний, непокірний
і шукає захисту в чужих…
Зрозумів вожак, погана справа,
в зграї бунтарі, хоч боязкі.
Тож подався аж до вовкодава,
силою приборкати вовків.
– О, для тебе час постав розплати, –
вирок чітко виніс вовкодав.
– Ти вовчат не здужав подолати,
я ж тобі і лапи не подам…
Не скули в безвиході, покайся,
буде сильна поміч, тільки знай,
тиші в своїй зграї дочекайся
й до моєї миттю приєднай.
– Я для них ніхто і я нізвідки,
їх не усмирити й тумаком!
– Ти тепер бери мене у свідки,
я тебе признаю вожаком…
Є вожак, хоч не признала зграя,
в нерішучості вовки щомить.
І щодня невинно хтось вмирає,
бо до волі рух не зупинить.
Рано опускати там завісу,
боротьба вовків ще й досі йде.
Отаку історію із лісу
можна перенести на людей.
01.10.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027259
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.11.2024
автор: на манжетах вишиванки