Лежить село, загорнене у сутінь,
Мов у старе, геть зношене рядно,
Пливуть думки: чи ж люди там присутні?
Жоднісіньке ж не світиться вікно…
Мов тіні, хат розламані макети.
Людські їх не тривожать голоси.
Тополі, мов надрубані багнети,
Під ними – хащі, вогкі від роси…
Колись поля житами тут рясніли,
Ставки кишіли рибою й гусьми…
Невже уже село відгомоніло,
Тепер забуте Богом і людьми?
Хрести ще цвинтар стережуть й могили…
У них – чиясь дружина, чоловік…
Були комусь ці люди дорогими,
Тепер іржа сховала їхній вік.
Здається, що й життя тут зупинилось,
Та це не так: природа ж бо жива.
Весна навідується – не втомилась…
Все життєдайним соком напува.
8.11.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027726
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2024
автор: Ганна Верес