Колгоспні коні - то й не диво,
Тягнули воза геть ліниво.
Боронувать лінились й плуга,
Усе робили без напруги.
Бо розуміли, що кормів шкодують,
То й працювали так - аби, за як годують.
Тим більш господаря й добра не знали,
Ніхто їх не обходив, гриву не чесав, їх не плекали.
Тож разом із селянами брели понуро у майбутнє,
А те було таке як день вчорашній - теж не путнє.
Одного разу Голова десь коника надибав,
Та і привів того в колгоспний двір - садибу.
З тим коником біда, вперед біжить, сам пнеться,
Чи корінним його постав чи пристяжним,
а упряж рветься.
То так не довго коник той тримався,
І в колективі тім лінивім надірвався.
От так серед людей, були що надривались,
Бо іншого не бачили і з кращим теж не знались.
А може й не ліниві були, бо таке життя,
То добре, що воно пішло у небуття.
Із згадок дитинства.
В. Небайдужий.
Грудень 2024 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027776
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2024
автор: Небайдужий