Іскриться час на скронях сивиною,
У зморшках – пережитого тавро.
Душа ж її поранена війною,
Що йде за волю нашу і Дніпро.
Вона – військова, мати й медикиня,
Змагається зі смертю за життя
Того, хто спокій і тепло покинув
Заради України майбуття.
Удома ж залишила двох синочків
На неньку й батька. Що ж, їм не звикать!
Ростуть міцні, в любові, мов дубочки.
Вже по чотири рочки «козакам».
Їх татуся улітку… поховала
(Не повернувсь коханий із «нуля»).
Той серпень під Бахмутом був кривавим:
Горіли люди, хати і земля.
Тоді і поклялась біля могили,
Що зможе його гідно замінить,
Хоч розуміла: може ж і загинуть –
Законів не існує для війни.
Засвоїла усі ази медсправи.
Ніщо вже не лякає тут її,
Хоч смерть літає всюди: зліва й справа –
І кожен побратим їй став своїм.
Їй – двадцять сім, та вигляда на… сорок –
Своє клеймо поставила війна.
За це ніколи не пектиме сором,
Ще й кажуть, до лиця їй сивина.
О, скільки ж їх, дочасно посивілих,
І тих, кого їх ангел не вберіг,
Замучених, але душею вільних,
Загублених серед війни доріг!..
28.11.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028107
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.12.2024
автор: Ганна Верес