Надворі задощило в висотнім бездонні,
У безвітрі дерева принишкли без листя.
Лиш пишається зеленню статна ялиця,
Та ще дуб, що глухий, сухо-листям у кроні.
Сірість у небі, в травах, у квітах спізнілих,
І в душі, на розхристі, в життєвім полоні.
Від думок так пульсує все жилка на скроні,
І в кінчиках пальців тремтячих, занімілих.
Пробігають роки, то струмком, то рікою,
То стишують хід, де мілина з осокою.
Залишаєшся враз на одинці з собою,
Щоб скинути те, що віз роками габою.
Недругів, заздрість, дволикість, захланність та зло,
Що, як поганок у лісі, в наш час проросло.
В наживи погоні, слово зганьбили, добро...
У серці відтало... Золото там, де любові зерно.
08.12.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028142
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2024
автор: Валентина Ланевич