Кажуть: "Померло село".
Бо його вже немає на мапі.
Його цілували востаннє в чоло,
при запиленій гасовій лампі.
І осінь, скрадаючись тихо,
заглядає до кожної хати,
а на неї гірко дихає лихо,
ароматом із цвілі гербати.
Позирають сумно портрети,
з голих, обшарпаних стін.
Вітер журливі грає сонети,
з гігантських віконних щілин.
І рушник вишиваний від часу пожовк,
не на іконах давно,а принишк на підлозі.
І хто вишивав кожен на ньому рядок,
він вже пригадати не взмозі.
А піч забулась як виглядає вогонь.
Роками бачить вона павутину.
Вона мріє про доторк долонь,
і на лежанці щоб знов застелили перину.
За голосами марить подвір'я,
за рухом, за сміхом, за співом.
Його поволі згасає надія,
зневіри вкриваючись димом.
©Леся Приліпко-Руснак, 27.10.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028269
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2024
автор: Lesya Rusnak