Завійниця, кудесниця, доволі не стара,
Блукала поміж вуличок тітонька Зима.
Сніжком все притрусила, мереживні слова
Писала на віконцях. Ну що за дивина!
У срібно–білих шатах, на скронях сивина,
Ходила тихим парком і зовсім не одна.
З Хурделицею сніжною, що їй була сестра,
Заколисали місто і хвиленьки Дніпра.
І спить собі містечко, загорнуте в сніги,
Будинки вкриті сніжно, все біле навкруги.
Замерзли всі ставочки, у кризі береги,
Містяни вже готують на річку ковзани.
Притихли шум і галас, не чути спів пташок
Лише коли морози — хрустить зимовий крок.
Ліхтарі на вулицях, мов розсипи зірок,
Виблискують, іскряться, мов тисяча свічок.
А в селах над хатами видніється димок,
Там місяць золотавий вкладається в куток.
Мороз малює вікна, мов чарівник з казок,
А вітер колискову навіяв у садок.
У лісі сплять ялини, схилившись у поклон,
А ніченька сплітає сріблястий тихий сон.
Сніжинки, наче феї, кружляють в унісон,
Зима плете їм казку у льодяний сезон.
І діти біля вікон чекають до Різдва,
І в казку щиро вірять, і в дивні чудеса.
На санях їде Грудень, летить у небеса,
А вітер присипляє забілені поля.
Завійниця, кудесниця, закутана в сніги,
Шепоче щось на вушко в засніжені луги.
І світ такий спокійний, врочистий і ясний,
Бо зиму в серці чути, як подих чарівний.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028351
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.12.2024
автор: Svetoviya