Промерзли наскрізь шкоти і нам шкіру рвали з рук,
Мов ковзанка вся палуба, загроза – кожен рух;
Норд-вест могутній, шквальний, з боку моря міцно дув,
Лиш спокій скель над хвилями ніхто б не зворухнув.
Ревіння хвиль прибою цілу ніч лунало нам,
Та тільки на світанку все відкрилося очам.
За мить – на палубі усі, крик – вітру голосніш,
Поставили грот-топсель ми, щоб далі йти хутчіш.
Весь день ми змінювали галс, йшли на північний мис,
Весь день тягнули шкоти ми, та ледь вперед плелись,
Весь день за щастя холод був, крізь біль гіркий і страх,
Маневрували вижить щоб, ми на семи вітрах.
Тримались Півдня осторонь, бо там ревів прибій,
Та Північ ближче все до нас, тримаєм курс ми свій,
Тому будинки видно вже, на скелях понад хвиль
І скло підзорної труби помітне без зусиль.
Біліше піни хвиль морських, був іній на дахах,
Все узбережжя мерехтить вогнями у хатах,
Віконець ясний блиск довкіл, парують димарі
І я божуся, їжі пах ми чули у дворі.
Дзвони дзвонили на церквах, був дзвін веселим в них,
Сказати маю я тобі, цей день (один з усіх),
Був ранком, нелегким для нас, Різдва святого дня,
А над сторожкою був дім, де народився я.
О, я побачив милий дім, обличчя милі стрів,
Срібло матусі окуляр, срібло батьківських брів,
І в світлі вогнища узрів, я ельфів там танок,
Кружляння запальне довкіл фарфору тарілок.
І добре знав, про мене там, була розмова їх,
Про сина, в море що пішов, залишивши близьких,
І дурнем злим здавався я у роздумах собі,
Канати мерзлі що тягав, коли Різдво в сім’ї.
Маяк яскраво запалав, пітьма накрила нас,
«Всім ставить брамселі», – почув, я капітана бас,
«О, Боже! Нам не зберегтись!» – крик Джексона в пітьму,
«Старпоме, якось буде вже», – наш капітан йому.
Хитало міцно, та були вітрила нові втім,
І корабель допомагав, неначе був живим,
Коли зимовий день пішов і стала ніч близька,
Залишили затоку ми, в промінні маяка.
Й вони зітхнули вільно всі, усі, але не я,
Як в море гордо показав, ніс-красень корабля,
А я у холоді й пітьмі, міг думати лише,
За дім покинутих батьків, чи їх побачу ще.
05.04.2024 Гречка В.М.
Christmas at Sea
The sheets were frozen hard, and they cut the naked hand;
The decks were like a slide, where a seaman scarce could stand;
The wind was a nor'wester, blowing squally off the sea;
And cliffs and spouting breakers were the only things a-lee.
They heard the surf a-roaring before the break of day;
But 'twas only with the peep of light we saw how ill we lay.
We tumbled every hand on deck instanter, with a shout,
And we gave her the maintops'l, and stood by to go about.
All day we tacked and tacked between the South Head and the North;
All day we hauled the frozen sheets, and got no further forth;
All day as cold as charity, in bitter pain and dread,
For very life and nature we tacked from head to head.
We gave the South a wider berth, for there the tide race roared;
But every tack we made we brought the North Head close aboard:
So's we saw the cliffs and houses, and the breakers running high,
And the coastguard in his garden, with his glass against his eye.
The frost was on the village roofs as white as ocean foam;
The good red fires were burning bright in every 'long-shore home;
The windows sparkled clear, and the chimneys volleyed out;
And I vow we sniffed the victuals as the vessel went about.
The bells upon the church were rung with a mighty jovial cheer;
For it's just that I should tell you how (of all days in the year)
This day of our adversity was blessèd Christmas morn,
And the house above the coastguard's was the house where I was born.
O well I saw the pleasant room, the pleasant faces there,
My mother's silver spectacles, my father's silver hair;
And well I saw the firelight, like a flight of homely elves,
Go dancing round the china plates that stand upon the shelves.
And well I knew the talk they had, the talk that was of me,
Of the shadow on the household and the son that went to sea;
And O the wicked fool I seemed, in every kind of way,
To be here and hauling frozen ropes on blessèd Christmas Day.
They lit the high sea-light, and the dark began to fall.
'All hands to loose top gallant sails,' I heard the captain call.
'By the Lord, she'll never stand it,' our first mate, Jackson, cried.
… 'It's the one way or the other, Mr. Jackson,' he replied.
She staggered to her bearings, but the sails were new and good,
And the ship smelt up to windward just as though she understood.
As the winter's day was ending, in the entry of the night,
We cleared the weary headland, and passed below the light.
And they heaved a mighty breath, every soul on board but me,
As they saw her nose again pointing handsome out to sea;
But all that I could think of, in the darkness and the cold,
Was just that I was leaving home and my folks were growing old.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028606
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.12.2024
автор: Віталій Гречка