І хто ж як не я, міг убратися «нею»?
Ужитися в роль, запозичити стиль,
Обтерти пилюку з чобіт п’ятірнею,
Себе одягнути в найкращий текстиль.
Згадати її епатажні манери,
Додати в поставу харизму й гламур,
Узяти її безпринципні афери,
Щоб вираз очей спорудив поруч мур.
Я зможу, бо вибрики довго терпіла,
Безстрашно спішила, де світу вже край,
Тепер в криноліні, напудрена, біла,
Відважно відгоню рій поглядів-зграй.
Бо хто з них згадає, тендітне дівчатко,
І вчинки, що трішки прикрасили світ,
Яка у бомонд увірвалася хватко,
Щоб крила здійняти в життєвий політ.
Всі кроки чеканять секунди до страти,
Ще мить, очі в очі, розвіється сон -
Я поглядом зможу або покарати,
Чи милувать? Дотик. Зітхання. Синхрон.
А може, дозволю розплавити кригу,
По замку здійснити удвох променад,
Читати мене, як розгорнуту книгу,
Ніколи думок не пускати назад?
Та я - не вона, маю кращі заслуги,
Хоч тисне у груди сріблястий корсет,
Та все ж - Королева, а ви - мої слуги,
Сьогодні для всіх - нерозкритий секрет.
09.12.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028695
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2024
автор: Інна Рубан-Оленіч