[i]Глава 7[/i]
Після трагічної смерті В. В. Маяковського почалася смуга замовчування його творчості. Це просто скидалося на його заборону. А на посаду "первоприсутствующего" в російській пролетарській поезії було призначено (здається, за рекомендацією Бухарина) Бориса Пастернака, поета, що надавався до цієї дивної посади щонайменше. Один конфуз заступив другий. Правда, це тривало недовго: у відповідь на звернення групи московських літераторів од самого Йосифа Віссаріоновича було одержано відомий сталінський афоризм: "Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої, радянської епохи". Талант було стверджено гербовою печаткою. Як пише Пастернак, "Маяковського стали вводити примусово, як картоплю за Катерини. Це було його другою смертю. В ній він не винен" ("Новый мир", 1967, № 7, с. 231).
[i]После трагической смерти В. В. Маяковского, началась полоса умалчивания его творчества. Это просто походило на его запрет. А на должность «первоприсутствующего» в русской пролетарской поэзии был назначен (кажется, по рекомендации Бухарина) Борис Пастернак, поэт, который менее всего подходил к этой странной должности. Один конфуз заслонил другой. Правда, это продолжалось недолго: в ответ на обращение группы московских литераторов, от самого Иосифа Виссарионовича был получен известный сталинский афоризм: "Маяковский был и остаётся лучшим, талантливейшим поэтом нашей, советской эпохи". Талант был утверждён гербовой печатью. Как пишет Пастернак, "Маяковского стали вводить принудительно, как картофель при Екатерине. Это было его второй смертью. В ней он не виновен" («Новый мир», 1967, № 7, с. 231).[/i]
Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка "Партія веде" поставила Тичину на пропагандистський конвейєр. Поет став заслуженим митцем — державна посада невідомого призначення, як посада міністра без портфеля. Цікаво ще одне: офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців.
[i]Судьба Тычины во многом схожа с судьбой Маяковского. Его так же стали вводить принудительно и с того же времени: сборник «Партия ведёт» поставил Тычину на пропагандистский конвейер. Поэт стал заслуженным художником — государственная должность неведомого назначения, как должность министра без портфеля. Интересно ещё одно: официальное признание пришло к Маяковскому после физической смерти, а возведение Тычины в канон – после смерти духовной. Невольно закрадывается подозрение, что этой эпохе требовались для себя только мёртвые певцы.[/i]
Доля Тичини воістину трагічна.
[i]Доля Тычины поистине трагична.[/i]
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
[i]В истории мировой литературы, пожалуй, не найдётся другого такого примера, когда бы поэт отдал одну половину своей жизни высокой поэзии, а другую половину – беспощадной борьбе со своим гениальным дарованием.[/i]
Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
[i]Феномен Тычины – феномен эпохи. Его судьба будет свидетельствовать о нашем времени не меньше, чем страшные рассказы историков: поэт жил в ту эпоху, которая назначила гения на роль шута. И поэт согласился с этой ролью.[/i]
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в'язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю. Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
[i]В условиях наступления сталинизма по всему фронту, поэт укрылся от мира, от народа в резиновой тюрьме официальной славы, заплатив за неё живой смертью. Он обрезал всяческие живые контакты, заменив их исключительно официальной информацией. В этих условиях он мог только умирать, а не расти. Свежего воздуха в него поступало всё меньше и меньше, покуда поэт в Тычине не задохнулся от недостатка кислорода.[/i]
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
[i]Поэт умер, но Тычина остался жить, и вынужден был, как чиновник, выполнять поэтические функции. Мир ему уже был ясен и неинтересен. Но и этим искусственным миром нужно было увлекаться, пусть и через силу. Талант стал для него величайшим врагом, с которым надо было постоянно бороться, чтобы не согрешить.[/i]
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
[i]В страшные времена сталинских репрессий одних писателей расстреляли, других — сослали в концлагеря, третьих растлили. Тычину репрессировали признанием. Наказание славой — одна из новейших и эффективнейших форм борьбы с искусством.[/i]
Хто ж єси, Тичино?
[i]Кто ж ты есть, Тычина?[/i]
Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих.
[i]Без сомнения, гениальный поэт. И – гениальный шут. Живее живых и мертвее мёртвых.[/i]
Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу ("бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай").
[i]Его трагедия отразила трагедию его родного народа. И уже потому он является частью истории своего народа ("ведь то, что всем народом пережито, – оно святое, его ты уважай" [133].
сноска 133
[цитата из стихотворения «Зазеленiє, заквiтує жито» – прим. пер.][/i]
Поет мав право писати:
[i]Поэт имел право писать:[/i]
Не можу про калину я співати, [i]Не могу я о калине петь,[/i]
коли ще в світі — стільки чорноти, [i]когда ещё в мире – столько черноты,[/i]
коли поетів за чавунні грати [i]когда поэтов за чугунные решётки[/i]
фашистські запроторюють кати. [i]фашистские упрятывают палачи[/i]
Бо не в собі ж я, а увесь — на людях, [i]Ведь не в себе же я, а весь на людях,[/i]
бо все моє — чи зблизька, чи здаля. [i]ведь всё моё — близко ли, далеко ли.[/i]
Тому — земля кипить, як серце в грудях, [i]Поэтому – земля кипит, как сердце в
груди,[/i]
і серце стогне, як уся земля. [134] [i]и сердце стонет, как вся земля.[/i]
[i]вариант рифмованного перевода:
Я не могу калине петь куплетов,
коль в мире – столько зла, что хоть кричи,
где за решётки прочные поэтов
фашистские бросают палачи.
Ведь не в себе же, а на людях весь я,
ведь всё моё — что близко иль вдали.
И потому земля кипит, как сердце,
а сердце плачет стонами земли.
сноска 134
[отрывок из стихотворения «В серцi у моïм…» – прим. пер.][/i]
Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
[i]Двадцатый век потребовал от художника такого характера, который способен выдерживать и сверхчеловеческие перегрузки. Тычина такого характера не имел. Он был слишком нежен для этого, возможно, самого жестокого века. И потому, умер живьём, где-то за десятью замками своей спрятанной надежды, уповая, что его живая смерть когда-нибудь обернётся живым бессмертием.[/i]
Фізична смерть прийшла до нього пізніше. Його не стало 16 вересня 1967 року. Відтоді з поета спав обов'язок — ховатися од життя. Певен, що перед смертю він відчув, чим була для нього мало не сорокарічна роль. Видно, поет був близький до розуміння як режисури, так і сценарію, як і своєї ролі в цій трагікомічній виставі.
[i]Физическая смерть пришла к нему позже. Его не стало 16 сентября 1967 года. С этого момента с поэта свалился долг — прятаться от жизни. Уверен, что перед смертью он почувствовал, чем была для него чуть ли не сорокалетняя роль. Очевидно, поэт был близок к пониманию как режиссуры и сценария, так и своей роли в этом трагикомическом спектакле.[/i]
У 1965 році він записує:
[i]В 1965 году он записывает:[/i]
На те я лірик, щоб запитувать, [i]На то я лирик, чтобы выпытывать,[/i]
не тільки холодно озватися, [i]не только холодно отозваться,[/i]
не тільки лозунги почитувать, [i]не только лозунги почитывать,[/i]
а — дивуватись, [i]а — удивляться,[/i]
дивуватися! [i]удивляться![/i]
[i]вариант рифмованного перевода:
На то я лирик, чтоб выпытывать,
не только отвечать с прохладцей,
не только лозунги почитывать,
а — удивляться,
удивляться![/i]
І Бог його знає, про що думав поет, коли того ж таки року записав:
[i]И Бог его знает, о чём думал поэт, когда в том же году записал:[/i]
Радощі і чорну днину — [i]Радость и чёрный час –[/i]
все я з вами розділю. [i]всё я с вами разделю.[/i]
Любите ви Україну [i]Любите вы Украину –[/i]
я ще більш його люблю. [i]я ещё больше её люблю.[/i]
[i]вариант рифмованного перевода:
Радость, чёрную годину –
всё я с вами разделю.
Любите вы Украину –
я сильней её люблю.[/i]
Доля Тичини звинувачує і застерігає.
[i]Судьба Тычины обвиняет и предостерегает.[/i]
ЛІТЕРАТУРА
[i]ЛИТЕРАТУРА[/i]
І. Соняшні! кларнети.— К.: Сяйво, 1918.
II. Замісць сонетів і октав.— Друкар, 1920.
ІІІ. Плуг.— К.: Друкар, 1920.
IV. Соняшні кларнети. — К.: Друкар, 1920.
V. В космічному оркестрі. — Харків: Всеукрлітком, 1921.
VI. Вітер з України: Поезії. — Харків: "Червоний шлях", 1924.
VII. Избранные стихотворения.— Харьков: Госиздат Украины, 1927.
VIII. Чернігів: "Дім", 1931.
IX. Вибрані твори в трьох томах.— К., 1957.
X. В серці у моїм.— К., 1970.
XI. Вибрані твори в трьох томах.— К., 1946.
XII. Новиченко Леонід. Поезія і революція.— К., 1956.
ХІІІ. Ніковський Андрій. Vita nova.— К., 1919.
XIV. Зеров М. "Вітер з України" — третя книжка Тичини // Зеров М. До джерел. — К., 1926.
XV. Степняк М. До проблеми поетики Павла Тичини // Червоний шлях.— 1930.— № 5-6.— № 11-12.
XVI. Тичина П. Лист до редакції (і від редакції) // Комуніст. — 1927. — З лютого.
XVII. Смульсон Л. Павло Тичина // Літ. критика. — 1938.— № 1.
XVIII. Зілинський Орест. Тичина діалектичний // Дукля/ — 1967.— № 2.
XIX. Pawlo Tyczyna. Poezja.— Warszawa, 1969.
XX. Алексеев С. Революция на Украине. По мемуарам белых / Под ред. Н. Попова,— М.-Л. Госиздат, 1930.
XXI. Лейтес А. і Яшек М. Десять років української літератури. — ДВУ, 1928.
XXII. Історія української літератури. — К., 1970.— Т. 6.
ХХІІІ. Зеров М. К. "Об украинском искусстве" // Книгарь, Літопис українського письменства, Товариство "Час у Києві".— 1919.— Ч. 28.— Грудень.— С. 1948-1949.
XXIV. Юринець Володимир. Павло Тичина. Спроба критичної аналізи. — Книгоспілка, 1928.
XXV. Мазлах Сергій і Шахрай Василь. До хвилі (що діється на Вкраїні із Україною). — Саратов: Видання Саратовського українського відділу народного секретаріату справ національних, 1919.
XXVI. Ленин об Украине. — К., 1957.
XXVII. Єфремов Сергій. Історія українського письменства, видання четверте з одмінами і додатками. — К., 1919.— Т. II.
(1970—1971)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028702
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 17.12.2024
автор: Радiус24