Усе життя ти був російськомовним,
Можливо, і моя у цім вина,
Упертим виріс, руки мав невтомні,
Багато що змінила враз війна.
Служили ми в Нацгвардії обоє:
Об’єкт важливий мали захищать,
Здавалось, не забуті ніби Богом,
Але впилась неспокоєм душа.
Коли війська ворожі захопили
І північ України, і АЕС.
Хто непокірний був, того убили,
Чекати не доводилось чудес.
Отож ми опинилися в полоні:
Чоловіки і навіть ми – жінки,
Кусав ти губи, від крові солоні,
Хоч мав такі ще молоді роки.
В очах твоїх не бачила я страху,
Бо світлом пролилась твоя любов,
Ти схожим був тепер з безкрилим птахом…
Чи доля відреклась від нас обох?
І раптом що це? Пісня зазвучала
Та наша, українська, про рушник,
Вона над москалями познущалась…
А в ній – про сад весняний запашний,
Про матір, що малятко сповивала,
Народжене воно не для війни,
Про той рушник, що серцем вишивала
І у дорогу провела із ним.
Я слухала чарівний голос сина,
Що українською упевнено співав,
Мого це роду колос недостиглий…
Скільки ж тепла було в його словах!
Війна іще іде за Україну…
З полону повернулась я… сама…
Диктує серце: «Ні, він не загинув…»
Ця віра у житті мене трима…
29.12.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029918
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.01.2025
автор: Ганна Верес