То не дощ полоще вербам коси –
гіркі сльози вдів і матерів.
Падають непрохані, мов роси,
Не дає їм сонце кольорів.
Лише смак дощу того солоний
борознить обличчя по ночах.
А з зорею світ, туманно-сонний,
знов в думки несе колючий страх.
Тільки пам’ять, лагідна і мила,
Все малює всміхнене лице…
Як ковток життя, як нова сила,
десь черкне по серцю промінцем.
Тільки спогад пам’яті – порадник,
Скаже, жаль де в серці умістить,
як біді лихій, гіркій зарадить,
як від неї душу захистить.
Вже втонуло людство в крові ріках,
в горі матерів і плачу вдів…
І не видно броду… Було б тихо,
якби стогін небо не будив.
Знов туди журавлики-синочки
клином в вічність нескінченно йдуть…
Маками їх клаптики сорочок
на землі весною проростуть…
07.01.2025
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030219
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.01.2025
автор: Любов Таборовець