Рід Туринчуків, що в давні часи звався просто рід Турин – давній гуцульський рід, що бозна коли (але люди пам’ятають) володів землями біля нинішніх сіл Брустури та Прокурава. Замок ватажка роду стояв на вершині гори Брусний і називався Сторожа Волове Око. Розповідають, що на цьому місці неодноразово знаходили вістря стріл та списів, мідні фібули із зображенням тура, але від самого замку не лишилось і сліду: замок був дерев’яним, нагадував більше гуцульську ґражду пізніших часів. Розповідають, що той замок згорів вщент під час чергової колотнечі в Карпатах – війни різних гуцульських кланів у 685 році, в яку ще й до того втрутився Аварський каганат. Замок, який тоді обороняв ватажок роду Білодан Турин, обложили загони родів Дрогар, Боркан та Кітлан, що покликали на підмогу ще й загін аварів. Причина ворожнечі між тими родами гуцулів, як і причина тої війни незрозуміла – то загубилось у тумані історії. Певно, була якась давня незгода через землі чи то жінку (як завше), а може через худобу (що теж бувало). Так чи інакше, але князь білих хорватів Світозар І Залізний (671 - 695) в ту ворохобню не втрутився. Чому – теж не зрозуміло, можливо тому, що князь небезпідставно підозрював ватажка роду Турин у змові і бажанні самому володіти короною білих хорватів. Замок взяти приступом не вдалося – захисники п’ять разів успішно відбивали штурм, мали запас їжі та води, воїнами були затятими. Але замок вдалося вночі підпалити, захисники кинулись на своїх чисельних ворогів з палаючих стін в останню атаку. З того часу замок на тій горі більше ніхто не будував – місце вважали проклятим. Неодноразово на цьому місці – прямо на вершині в ніч на 19 липня (коли, власне, і згорів замок) там бачили привидів – чоловіків вдягнених в біле з мечами та смолоскипами, що йшли по хребту і зникали в темряві.
Про походження роду Туринчуків старі люди розповідають наступне. В часи правління напівлегендарного князя карпів Світозара ІІ Глека (129 - 153) в Карпатах десь біля нинішнього Косова з’явився величезний тур, що бешкетував, нападав на селища, пастухів та подорожніх, на собак, що стерегли стада та на жінок, що збирали хмиз. І не було від того туру ані порятунку, ані сховища. Але прийшов в ті місця юнак на ймення Велигост, що здолав того тура в двобої списом. За це князь нагородив його землями в долині річки Брустурка. Від нього і пішов рід, який нарекли Турин, що з 1764 року називався вже не Турин, а Туринчук. Ватажок роду мав герб, де на черленому полі зображався золотий тур та срібне вістря списа. Символам роду (крім тура) була ще квітка королиці. Основні кольори вишиванок – червоний та жовтий. Гало роду: «Наші ножі гострі». Знавець геральдики чеський історик Вацлав Готич (Václav Gotych) (1843 – 1901) в книзі «Гуцульська геральдика» (Huculská heraldika, Praha, 1876) писав, що в давні часи це гасло звучало як «Наші списи гострі» і тільки в 1730 роках, в часи опришків, гасло роду змінилось на нинішнє.
Рід Туринчуків або Туринів шанований в Карпатах. Ватажки роду неодноразово очолювали Раду Гуцульських Ватажків та Суд Ведмедя, що вирішував (інколи навіть успішно) конфлікти між різними гуцульськими родами згідно звичаєвого права. Так, в 1467 – 1473 роках Суд Ведмедя очолював Андрій Турин, а в 1799 – 1804 роках Степан Туринчук.
Про рід Турин ми знаходимо згадку в «Книзі Чорного Сонця», де ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), що підкорив мечем Карпати і змусив роди горян визнати його як володаря всіх гірських племен і кланів. Знак тура під текстом латинською мовою стоїть двічі в різних варіантах – очевидно вже тоді рід Турин був розділений на дві гілки, одна з яких переселилась в Х столітті в часи правління князя білих хорватів Велемира ІІ Темного (932 - 948) на Закарпаття. Власне, Рахівські, Тячівські та Іршавські Турини, Туринчаки, Туриняки та Турянчики – це нащадки молодшої (черленої) гілки роду Турин. Старша (біла) гілка роду Турин так і лишилася жити на Покутті та біля Космача. Сам знак роду з часом змінювався – від простого і схематичного, схожого не перевернуту догори дригом літеру А, до складного малюнку, де була зображена голова рогатого тура.
Ватажки роду Турин неодноразово родичався з князями білих хорватів. Так, в 523 році третій син ватажка роду Турин – Любояр Турин одружився з дочкою князя білих хорватів Добромисла ІV Великого (514 – 532) Миладою Золотокосою. Весілля відбулось на вершині гори Лисина Космацька в час осіннього рівнодення. Волхви на вершині гори принесли в жертву божествам Сонця, Місяця та Вітру трьох білих овечок. Пили хмільний мед, що триста років настоювався в дубовій діжі. В історію це весілля ввійшло як «весілля білих овечок». Саме на цьому весіллі вперше в Карпатах нареченій було подаровано намисто із золотих монет – з того часу то стало звичаєм для багатих горян. Тільки то були, звісно, не дукачі, а візантійські золоті соліди. Також на цьому весіллі (що стало легендарним) вперше в Карпатах сталося наступне. Любояр Турин після келиху хмільного меду почув від одного з гостей: «Вже час нареченій розплітати косу!» Наречена тут же нареченому: «Ось моя довга коса! Розплети!» Тоді він взяв одною рукою сокиру, іншою схопив косу нареченої (що була незвичайно довга), поклав ту косу на колоду та втяв косу сокирою. З того часу це стало звичаєм у багатьох родах горян. Це весілля (крім всього іншого) дало чомусь підставу багатьом наступним поколінням ватажків роду Турин претендувати на корону князя білих хорватів, хоча всі це вважали недоречним і безпідставним викликом. Саме тому рід Туринчуків ввійшов в історію білих хорватів як рід постійних заколотників і повстанців.
Родовід ватажків роду Туринчуків дійшов до нас на диво цілісним і детальним, хоча і в усному вигляді. І хоча ватажки ІІ – IV століть явно легендарні і розповіді про них носять абсолютно казковий характер, але судячи по всьому цей родовід ніколи не переривався – не дивлячись на чисельні трагічні події, Туринчуки одразу обирали нового ватажка, якщо навіть в загиблого чи покійного не було сина, згідно складних і дуже заплутаних звичаїв цього роду. Посада ватажка роду була вакантною тільки двічі: у 1268 – 1283 роках та в 1575 – 1583 роках, коли на посаду ватажка роду було кілька претендентів, що сперечалися між собою і то досить жорстоко.
Рід Туринчуків згадується в досить цікавій легенді, уривок з якої варто навести: «Трапилось якось Чудимиру Турину, сину Янислава Турина, бути в ніч Повернення Стад з Полонин біля гори Ґреґіт. І явилась йому в ту ніч жінка з підземного світу, з глибин гори Ґреґіт. І прийшла вона, щоб про яви дивовижні повідати, і про князівські палати, і про зачарований народ, що живе в глибинах гір, і про різні дива повідати в цю ніч Повернення Стад з Полонин. Називалась вона Вогнедана, була вона дочкою Діяна Могутнього. Ось як вони зустрілись. І зійшлись вони в ніч Повернення Стад з Полонин і спитав у неї Чудимир:
- Про скільки див ми не відаємо, що трапляться ночі цієї в Карпатах?
- Про п’ятдесят, - відповіла жінка.
- Що можеш розповісти про них?
- Ось незбагненне диво, - прорекла жінка, - син цієї ночі народиться в князя Хорвата Воїна, князя білих хорватів. І виросте, і переможе він в дванадцяти битвах, і всіма Карпатами заволодіє він, і буде панувати над всіма горами і долинами, над річками і лісами, над полями і вершинами. І будуть його нащадками сорок шість князів, що будуть володіти Карпатами, хоч і важко доведеться багатьом з них.
І почув це Чудимир і заспівав у відповідь пісню:
Довга ся ніч, темна й глибока
Наче сім зимових ночей тиші,
Але не буду від того журитися,
Бо не спить карпатське військо.
- Яке ж іще диво трапиться цієї ночі, о жінко?
- Ось яке! Потече бурхливий потік з Чорногори, через гори і долини на північ по шляху жінки-воїна Радосвіти, дочки Всеслава Войовника. Потече той потік з гори Говерли аж до моря бурхливого. Три кравчині – Доля, Діяна та Ірая стерегли оте джерело, але порушивши закляття, втік той потік від них і перетвориться в ріку дивовижну, що славна буде і лісами, і долинами, і водоспадами. І буде та ріка шляхом таємного знання, мечем яскравої бронзи Сонця. І назвуть ту ріку Пората.
І тоді заспівав Чудимир другу пісню:
Хоч і дивний твій вигляд,
Хоч і довге моє безсоння,
Хоч і кінця немає оцій осінній ночі,
Не буде для мене вона гіркою.
- Яке ж іще диво трапиться? – запитав Чудимир.
- Ось яке. З часів Потопу Великого сховане в Карпатах дерево, і тепер три зливи плодів скине воно, так що тричі наповниться черленими плодами поле, де стоїть воно. І коли впаде з нього останній плід, з’являться на ньому зачатки врожаю нового. Бо линули води Потопу додолу не зруйнувавши гори Карпатські. До цієї ночі ніколи не бачило око людське цього дерева, імення якого Одкровення. Це дитя дерева Пізнання Добра і Зла. Могутній вітер приніс насінину того дерева в долину Карпат. Це насінина з гілки, яку тримали боги. Цієї ночі з’явиться воно горянам і прославиться навіки.
І тоді Чудимир заспівав третю пісню:
Не важке безсоння,
Що дарувало мені дерево,
З часів потопу вкрите воно плодами,
Велика буде слава Карпат,
До всіх народів дійде вона.
- Яке ж диво трапиться ще?
- А ось яке. Стах, син Любовида Воїна, сина Світодана Камінь на Шляху, сина Всеслава Вірного Сина, сина Всеслава Жорстокого, сина Світодана Гостра Стріла, нащадка Карпа Великого, нащадка перших людей, що прийшли в Карпати після Потопу, що був великим князем і став найбільшим у цьому світі мудрецем. Мовчав він довго, хоч і міг говорити, в час, коли почув ревіння Потопу на схилах гори Ґреґіт. На хмарі повернувся він потім в Карпати. Але потім пішов він у глибини в печерах під горами, лежав занурившись в сон, доки лихо покривало Землю. Воістину мовчав він з того часу і донині. Тому і прихована вся правда про Карпати, про діяння народу Карпат, про їх пророцтва, давнину та закони. Лише один Стах пережив всі лихоліття в глибинах гір і нині з’явиться він в образі юнака. Торкнулись його вуст сонячні промені, сім дарунків красномовства і сім ланцюгів отримав він. Так відкрилась нині старовина, бо краще мовчання, аніж пуста мова.
І тоді Чудимир заспівав четверту пісню:
Хоч і темна ця ніч-безодня,
Хоч і нескінченний шлях від вечора до ранку,
Та не шкодую я ні про що,
Бо дива відбуваються нині.
- Яке ж диво трапиться ще?
А ось яке. Нині вночі відкрились і будуть явлені людям три найбільших скарби Карпат. То бойовий шолом Карпа Великого з безодень під горою Чорногора, який змайстрував Ясногор, син Юра. Вкритий він сріблом та пурпуром, а вінчає його золоте яблуко. Довго він був схований в безоднях під горами, ніхто не відав про нього до цієї ночі. Другий скарб – меч князя Стаха Месника. Взяв його Сибор Нездоланний і пішов у глибини під горою Сивуля разом зі сліпою на ліве око жінкою на ймення Сновида. Третій скарб – золота корона Світозара Сторожа. Знайшли її цієї ночі три дочки Собімира Мечника в печері на горі Великий Ґорґан. Ніхто не відав про неї до часу народження великого князя.
І тоді Чудимир заспівав п’яту пісню:
Довга ця ніч таємниць, якби не вона,
Не з’явились мені б дива,
Були б ми в горі-журбі
Біля довгих коренів скелі.
І заспівала тоді жінка з підземного світу пісню, яку повторив у ту ніч волхв при дворі князя слово в слово:
Поклик народження князя Хорвата,
Хорват над Карпатами, Хорват – вісник долі,
Буде могутнім військо його
У фортеці незламній на горі Ґреґіт,
Очолить він воїв та вершників,
Запанує над вершинами і ріками,
Дарує народу закон і звитягу,
Диво свободи дарує він,
Залізом зброї здолає чужинців.
І пішов тоді Чудимир Турин у замок князя і п’ятдесят років був правою рукою Хорвата Дванадцяти Битв. І був переможцем у всіх битвах, але загинув в бою від руки чужинця. І володів Карпатами Хорват Дванадцяти Битв дев’ятнадцять років, а всього прожив він п’ятдесят і три роки. І був він воістину найкращим князем, якого тільки знали Карпати. Ні до, ні після нього не жилося людям так добре в Карпатах, як під час його правління, якщо не згадувати правління онука його, якого звали Добромисл Чорна Одежа. Не скажеш навіть чиє правління було кращим і славнішим. Ось яке було правління Хорвата Дванадцяти Битв – не було ні розбійників, ні злодіїв, ні хворіб, ні безчестя, ні буревіїв, ні повеней. Не було тоді в Карпатах мошки, а були тільки бджоли. Не було в ті роки в Карпатах ні жорстокості, ні горя. Не було тоді літа без тепла і плодів, а ночей без роси. Зеленів кожен ліс, а ріки були наповнені рибою. Сховали тоді горяни списи і мечі. На рогах биків та корів кувала тоді зозуля. Сто горіхів було тоді на кожному кущі ліщини. За срібну монету можна тоді було придбати двадцять мір зерна і двадцять глеків меду. Воістину, раєм здавались тоді Карпати, медоносною квіткою конюшини над трилистям…»
Загалом з князями білих хорватів рід Туринчуків то ворогував, то дружив, то родичався, то влаштовував змови і заколоти. Історія Карпат IV – X століть була бурхливою і Туринчуки у тій ворохобні, у тому неспокої були чи не найбільшими баламутами. Християнство вони прийняли рано – ще в 1016 році і були досить ревносними вірянами, хоча був серед них і один єретик – Петро Туринчук (1271 – 1326), що блукав в краю та за межами і проповідував буцім то всі церковні таїнства то марнота, сповідатися треба прилюдно і спілкуватися з богом безпосередньо, а не через церкву, що Христос мав тільки божественну природу, а не людську, тому ніякого преображення бути не могло. Зрештою, його зловили слуги короля Угорщини Шаробера І (1301 – 1342) і передали в руки інквізиції, за вироком якої він був спалений у Мукачево на площі.
Рід Туринчуків то біднів, то багатів, переживав всі біди які приходили в Карпати. Поневірявся, але знову ставав на ноги. Так у 1317 році в Карпатах був великий голод, від якого постраждали і Туринчуки, втративши половину своїх людей. У 1318 році в Карпатах були небачені сніги, від яких сильно постраждало господарство Туринчуків. У 1322 році була моровиця на худобу, Туринчуки втратили всіх своїх корів і половину овець. У 1328 році в Карпатах вирували страшенні буревії, що наробили чимало шкоди. У 1338 році була моровиця на овець, у Туринчуків загинуло все поголів’я. У 1348 році в Карпати прийшла чума, з роду Туринчуків лишалася після пошесті тільки третина людей. Один із Туринчуків в той час – Данило Турин славився як знахар. Він ходив від хати до хати і лікував хворих на чуму настоянкою на основі вина з додаванням м’яса жаб, змій та ящірок. Як не дивно, але деяких людей він таки зміг вилікувати. Сам він і його близькі на чуму не захворіли – це він пояснив тим, що вони носили шовковий одяг в який влучила блискавка і надала цьому одягу магічної сили. У 1363 році була в Карпатах велика повінь, що забрала в Туринчуків чимало худоби, хат, доріг, поля.
Серед Туринчуків були відомі на всі Карпати теслі. Одним із найвідоміших був тесля Григір Турин (1457 – 1531), що збудував у селі Шешори церкву в 1498 році, що на початку XVI століття була найбільшою у Карпатах. У 1563 році ця церква згоріла вщент, але вдалося врятувати під час пожежі ікону Спаса Нерукотворного пензля богомаза Онуфрія Личаки. Креслення цієї церкви збереглось в архіві знавця карпатських старожитностей та антиквара Леопольда Кренделя (1845 – 1910), що жив в Коломиї, але весь його архів пропав під час Другої світової війни, а колекцію розграбували мародери-червоноармійці.
Серед Туринчуків був і легендарний гробар Нестор Туринчук (1683 – 1764). Чомусь про нього ходив поголос, що якщо копати могилу, то краще кликати саме його – тоді і земля покійнику буде пухом, і Господь його зустріне привітніше, і святий Петро не буде таким прискіпливим коло воріт раю. Він багато мандрував, бував в різних куточках світу та України. Саме йому приписують авторство приказки: «Чотирьох речей бійся: копит коня, рогів бика, рискаля гробаря та посмішки москаля». По нього розповідають таку історію. У 1712 – 1732 роках був на посаді судді в Коломиї Юзеф Тодорський, що отримав в народі прізвисько Вішальник. За найменшою підозрою щодо зв’язків з опришками він засуджував людей до шибениці. Якось судили вбивцю, якого спіймали на гарячому і він сам визнав себе винним. Суддя Юзеф Тодорський оголосив вердикт: «Виправданий!» На загальне здивування людей він сказав: «Вчора я до страти засудив сімох невинних, потрібно ж мені якось це компенсувати!» Коли той суддя раптово помер (його шляк трафив прямо під час засідання), копати могилу покликали саме Нестора Туринчука. Він і викопав могилу глибиною в десять ліктів (майже шість метрів). Коли його запитали, для чого він таку глибоку могилу для того судді вирив, то він відповів: «Та я би і глибшу вирив, але мотузки не вистачило!»
Серед Туринчуків були і відомі священики. Так в Коломиї, в Благовіщенській церкві в 1878 – 1892 роках правив отець Григорій (в миру Роман Туринчук) – відомий на той час громадський діяч, що викликав неодноразово незадоволення місцевої влади. 15 вересня 1880 року Коломию відвідав ясновельможний цісар Франц-Йосиф І (1830 – 1916) – імператор Австрії, король Богемії, апостольний король Угорщини, король Галичини та Володимирії, великий герцог Буковини. Вся місцева аристократія та духовенство, звісно, зустрічати, квіти, оркестр. Цісар йде з почетом повз місцевих діячів та чиновників і рукою показує на отця Григорія, і щось говорить (не чути, бо оркестр грав гімн). Отець Григорій зразу поклонився, ручку цьом, а потім питає: «А що цісар про мене казав?» Йому й переповіли, що цісар сказав: «Та це ж отець Григорій, це той самий негідник!»
Перша світова війна зачепила рід Туринчуків, як, зрештою, і всіх в той час. У Січових Стрільцях було двоє Туринчуків – Данило Туринчук (1896 – 1916) та Василь Туринчук (1892 – 1972). Данило Туринчук хотів отримати освіту і стати інжинєром – хотів вчитися у Львівській політехніці, що тоді називалась Вища технічна школа. Подався до Львова, а тут війна. Пішов добровольцем, «бо того не минути», як він тоді сказав. Брав участь у боях на горі Маківка та над річкою Стрипою весною – літом 1915 року. Загинув у серпні 1916 року в боях на горі Лисоня. Василь Туринчук хотів отримати духовну освіту, але з початком війни духовну семінарію кинув і записався в Січові Стрільці простим солдатом – кулеметником (не капеланом). Про те, що він вчився на священика нікому не сказав. Пройшов з боями весь важкий шлях Січових Стрільців. У липні 1917 року в боях під Конюхами був поранений і потрапив у москальський полон. З полону його звільнила Українська революція – в листопаді 1917 року він уже в лавах Січових Стрільців армії УНР. Брав участь у вуличних боях в Києві з московськими більшовиками в січні 1918 року. У лютому того ж року був в Житомирі та Сарнах, у березні звільняв Київ від большевицьких зайд. Після роззброєння Січових Стрільців німецькими військами пішов до лав другого піхотного полку Запорізької дивізії під командою Петра Болбочана. Пройшов всю війну, брав участь у боях під Бердичевом. У 1920 році він потрапив до шостої стрілецької дивізії армії УНР. Після завершення війни виїхав у 1921 році до Чехії, перетнувши нелегально кордон в районі Німецького перевалу. Потім до Франції, потім до Канади, де працював в Торонто автомеханіком. Написав книжку спогадів «Наш терновий вінок», що була опублікована малим накладом в Едмонтоні в 1951 році.
Серед Туринчуків були і перші заробітчани в Канаді. Саме не емігранти, а заробітчани, що потім вертались додому в Карпати. Так в 1901 році до Канади на заробітки поїхав Микола Туринчук (1880 – 1946) з Шешорів і повернувся через п’ять років. Але повернувся без грошей і привіз із собою з Канади тільки одну скрипку. Сидів собі кола хати та й грав веселі мелодії. З нього односельці кепкували: «Нетямущий отой Микола. Заробив собі за п’ять років скрипочку!» І згадували при цьому його швагра – Семена Федака (1881 – 1940), що привіз з Канади, як вони казали, «купу грошей», купив собі землі чимало – моргів так десять, не менше та завів добру господарку. Проте та добра господарка потім урвалася – як прийшли перші совіти, то все в нього конфіскували і самого відправили до Сибіру, де за ним пропав і слід. Сам Микола Туринчук розповідав про свій вояж на заробітки всілякі казки та небилиці. Він там працював на якійсь фабриці теслею і казав, що в них на роботі була така металева шопа, туди кидаєш крейцер, а звідти з рурки до горнятка тече солодка водичка. Ніхто в селі не вірив йому, казали, що то він вигадав і прибрехав. А інші казали, що такого не може бути, певно в тій шопі сидить шинкар і наливає. Не може залізяка сама наливати. Завершилось життя в нього сумно. Його заарештували в 1946 році і звинуватили в тому, що він «играл на скрипкє націоналістічєскіє мєлодії» і засудили до десяти років без права листування, що в ті часи означало смерть.
У повстанцях був Іван Туринчук (1909 – 1948) з села Бережниця. Воював стрільцем в сотні «Клима». Псевдо його було «Марко». Мало хто знає, але саме він насправді був автором повстанських пісень «Сховав мене темний ліс», «Брати зоряних стежок», «Скоростріл та чоботи», «Темна нічка сховала наш рій». Загинув він в бою з карателями десь аж біля гори Берть у листопаді 1948 року.
Історія триває, і рід Туринчуків живе, хоч і розпорошений по Карпатах і по світах – від Юкону до Чернівців. Ватажок роду – Назар Туринчук (1951 р. н.) має «резиденцію» в селі Брустури (як і в старі часи). Рід цей серед гуцулів шанований – ватажок роду у 1977 – 1988 роках був у Раді Гуцульських Ватажків і в Суді Ведмедя, що за совітів діяли таємно. І про людей з роду Туринчуків ми ще почуємо – будьте певні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030271
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2025
автор: Артур Сіренко