ПР02
Шановний читачу! До вашої уваги пропонується переклад оповідання класика новітньої української літератури Василя Стуса. Це друга, майже автобіографічна розповідь зі своєрідної трилогії.
[i]Уважаемый читатель! Вашему вниманию предлагается перевод рассказа классика новейшей украинской литературы Василя Стуса. Это второй, почти автобиографический, рассказ из своеобразной трилогии.[/i]
Перевод – поабзацный (сначала – оригинал, ниже – [i]курсивом [/i]– перевод).
ХУГА
[i]ПУРГА[/i]
Сніг і сніг. Здається — скільки є, скільки є його в небі поналипало на кожух, і навіть автомат з закінченою три дні тому, глухо лисніючою мушкою, і навіть автомат, лігши на ліву руку (долоні сховані в рукавиці, сховані в шорстку звірячу шерсть рукавів — певно, собачу), і навіть автомат уміє набрати на своє довге, як у хорта, тіло сніг, сніг і сніг. Тисяча сімсот п'ятдесят чотири кроки — поки обійдеш загорожу, поки почуєш, як рветься змаячена вирвами, кручами і жалким чагарником хуга. Хуга. Снігова. Од річки. А далі — крізь дріт. Крізь кожух. Крізь, здається, ствол — на пост № 14, на до самої смерті зазубрені оці 15 замків, 44 вікна, один телефон, один протипожежний щит, один окоп, одну ніч, одне твоє око. Пост № 14. "Камчатка", "Сахалін" — так звуть його хлопці, проклинаючи наряд, старшину, взводного, командира і господа бога, що закинули їх так далеко. Поки дійдеш сюди — виганяєшся, як... Розводящий — біжить попереду, ти за ним. Хлопчики відпадають, як хвіст у ящірки. Один. Потім другий. З кожухів вилізають нові. Вилуплюються, як окрики. — Хто іде? "Дурепа", "папуга",— жартує за мною Леско, грузин-генацвале. "Хто іде? Розводящий іде. Із зміною йде", — глузливо повторює він, і голос йому бринить, і за кроками шугає — назад, через голову, в хугу. Бідні твої вуса, Леску, а ти все жартуєш. Але я йому того не кажу. Не слід.
[i]Снег и снег. Кажется — сколько есть, сколько есть его в небе – налипло на тулуп, и даже автомат с привинченной три дня назад, тускло поблёскивающей мушкой, и даже автомат, лёгший на левую руку (ладони спрятаны в рукавицы, спрятаны в колючую звериную шерсть рукавов — верно, собачью), и даже автомат умеет набирать на своё длинное, как у борзой, тело снег, снег и снег. Тысяча семьсот пятьдесят четыре шага — чтобы обойти периметр, чтобы почувствовать, как рвётся, взбесившись, рытвинами, кручами и жалким кустарником пурга. Пурга. Метелица. От реки. И дальше – сквозь проволоку. Сквозь тулуп. Кажется, даже сквозь ствол — на пост № 14, на до самой смерти заученные эти 15 замков, 44 окна, один телефон, один пожарный щит, один окоп, одну ночь, один твой взор. Пост № 14. "Камчатка", "Сахалин" — так зовут его ребята, проклиная наряд, старшину, взводного, командира и господа бога, забросивших их в такую даль. Пока дойдёшь сюда — вымотаешься, как... Разводящий — впереди бежит, ты за ним. Ребята отпадают, как хвост у ящерицы. Один. Затем второй. Из тулупов вылезают новые. Вылупляются, как окрики – Кто идёт? "Дура", "попугай", — шутит надо мной Леско, грузин-генацвале. "Кто идёт? Разводящий идёт. Со сменой идёт”, — насмешливо повторяет он, и голос его звенит, и за шагами срывается – назад, через голову, в пургу. Бедные твои усы, Леско, а ты всё шутишь. Но я ему этого не говорю. Не следует.[/i]
І тут — ця сама комедія. "Стій, хто іде?" Маєш. "Розводящий — до мене!" — Маєш. Сипле, як горохом,— про замки, про вікна, про печатки, про хвіртку. Маєш. Можна влізти в кожух. Кінець. Слава тобі... Пішли. Сержант — провалився. За ним і Леско, сіпаючи правим плечем. Слава тобі... Цей чортів ліхтар на стовпі. Сюди — туди. Сюди — туди. (Сюди — туди. Здуріти можна).
[i]И тут – та самая комедия. "Стой, кто идёт?" Есть. "Разводящий — ко мне!" — Есть. Сыплет, как горохом, — о замках, об окнах, о печати, о калитке. Есть. Можно влезть в тулуп. Конец. Слава тебе... Ушли. Сержант провалился. За ним и Леско, дёргая правым плечом. Слава тебе... Этот чёртов фонарь на столбе. Туда – сюда. Туда – сюда. (Туда – сюда. Одуреть можно).[/i]
Часу нема. Тобто він є, але якийсь, як кисіль, котрим дуже великі свята значать солдатський стіл. Скільки пройшло? Скільки лишилось? Десять, двадцять, сорок, година, півтори? Дві години? Пустеля. Чорна. І цей чортів ліхтар: сюди — туди. Сюди — туди. Пустеля і сніг, сніг і сніг. Хоч комір, що треба! Законний комір. Якби ще розставив поли — то сідай верхи на автомат — і гайда хоч чорту в зуби. Добре йти параметром — до річки. До кручі. А назад — зле. Проти вітру. Ступаєш, як рак. Десь зашпортнувся — і падаєш. Задерши ноги. І сніг — за комір. І ждеш, як щеня, коли то він там, за сорочкою, розтане і трохи нагріється — від твого порційного тепла...
[i]Времени нет. То есть, оно есть, но какое-то, как кисель, что по очень большим праздникам выставляют на солдатский стол. Сколько прошло? Сколько осталось? Десять, двадцать, сорок, час, полтора? Два часа? Пустыня. Чёрная. И этот чёртов фонарь: туда – сюда. Туда – сюда. Пустыня и снег, снег и снег. Хоть воротник, что нужно! Законный воротник. Кабы ещё расстегнуть полы — садись верхом на автомат — и айда хоть чёрту в зубы. Хорошо идти по периметру — к реке. До утёса. А обратно – плохо. Против ветра. Ступаешь, как рак. Где-то споткнулся – и падаешь. Задрав ноги. И снег — за шиворот. И ждёшь, как щенок, когда он там, за гимнастёркой, растает и немного нагреется — от твоего порционного тепла...[/i]
Як то буває... Колись, хлопчаком, любив хугу. Дуже. Якось із товаришем, Сашком, відгасали десь кілометрів з двадцять. Балкою, балкою — аж до другого ставка, потім — угору. До могили, куди ми влітку ходимо по траву. Корові. Нарвеш берізки, набатуєш повен мішок і, впавши зверху, чуєш приємну прохолоду. Видно — аж гай-гай. Лежиш, тільки ногами подригуєш. Пацани... Вузькою вуличкою ганяєм м'яч. Каучуковий. Як удариш з тиждень сходить синець. "У вас дерев'яні костурі", — кажуть хлопці з сусідніх вулиць, заздрячи нашим витривалим ногам. Але це вже, коли ганяємо маленький м'ячик, що, як загубиться в траві, то більше б'єш по ногах, по землі, ніж по м'ячу. А збив пальця — як кров з-під нігтя — присипав порохом і гайда. Постоїш "беком", поки, забувши про палець, товчеш знову босі ноги, землю, а зрідка — і м'яч. Потім гукне хто — "качають" — і біжиш. Кидаєш гру (закінчимо ввечері!), береш тачку, старе відро, пару мішків і штаненята — і гайда. Терикон високий. Мішки в відро — і на гору. Тільки слухай — чи не летить порода на голову. Коліщатко крутиться, всі, що збирають вугілля, як солдати. Перед атакою. Тільки перевернулась вагонетка і дайош. Дзвенять порожні відра. Спочатку часто, а потім — і не чути вже. Не ловитимеш гав — з вагонетки матимеш з піввідра, коли не більше. А набравши мішок, з'їжджаєш донизу. Витертий, білий, як пересохла стежка, шлях. Розженешся — а там сів зверху на мішок і летиш донизу, тільки порох від тебе повзе угору, як хмара. Якось забрів до тачок п'яний. І ліг — в затінку. Під тачкою. Що він тоді нам не казав! І плакав, і хвалив, і жалів, зараза... І Нелька була, калічка. Груба, як піч. Любила губи лизати... Запливані завше. "Лярва стара" — казали. Кульгава. І прозивалися з неї. І вона кидалась грудками. Добре, як встигнеш закритись відром. А то — по пальцях. І не так пальці, як те, що лізь тепер до самого низу. По відро. Але гарно, чорт, співала. Коли сама. Гарно співала.
[i]Вот ведь как бывает... Когда-то, мальчишкой, любил пургу. Очень. Как-то с товарищем, Сашей, отмахали где-то километров двадцать. Балкой, балкой — аж до второго пруда, потом — вверх. К могиле, куда мы летом ходим за травой. Корове. Нарвешь вьюнка, накромсаешь полный мешок и, упав сверху, чувствуешь приятную прохладу. А видно – ай-ай. Лежишь, только ногами подрыгиваешь. Пацаны... Узкой улочкой гоняем мяч. Каучуковый. Как ударишь с неделю сходит синяк. "У вас деревянные костыли", — говорят ребята с соседних улиц, завидуя нашим выносливым ногам. Но это уже, когда гоняем маленький мячик, который так теряется в траве, что больше бьёшь по ногам, по земле, нежели по мячу. А отбил палец – до крови из-под ногтя – присыпал пылью, и айда. Постоишь "бэком", пока не забудешь про палец, и снова колотишь босые ноги, землю, а изредка – и мяч. Потом крикнет кто-то — "качают" — и бежишь. Бросаешь игру (закончим вечером!), берёшь тачку, старое ведро, пару мешков и штанишки – и айда. Террикон высокий. Мешки в ведро – и на гору. Только следи – не летит ли порода на голову. Колёсико крутится, все, собирающие уголь – как солдаты. Перед атакой. Только перевернулась вагонетка – и даёшь. Звенят пустые вёдра. Сначала часто, а потом и не слышно уже. Не будешь ворон ловить — с вагонетки поимеешь с полведра, если не больше. А набрав мешок, съезжаешь вниз. Вытертый, белый, как пересохшая тропа, путь. Разгонишься – а там сел сверху на мешок и летишь вниз, только пыль от тебя тянется кверху, как облако. Как-то забрел к тачкам пьяный. И лег – в тени. Под тачкой. Что он тогда нам не говорил! И плакал, и хвалил, и жалел, зараза... И Нелька была, калека. Пышная, как печь. Любила губы облизывать... Всегда опухшие. "Лярва старая" – говорили. Колченогая. Обзывали её. А она кидалась камнями. Хорошо, если успеешь закрыться ведром. А то – по пальцам. И не то чтобы пальцы, как то, что лезь теперь до самого низа. За ведром. Но хорошо, чёрт возьми, пела. Когда одна. Хорошо пела.[/i]
І не згадаю що. Слів не пам'ятаю. А мотив забув. Часом вигулькне і знову зникне. "Ля-ла-ла" — якось не так. "Ляла-лала" — чорт, крутиться десь, а не вхопиш. "Ляла-лала" — щось приблизно ніби так. От — як сніг. Не розбереш. Крутиться — і все. А лови. Як ловити? Ля-ла-лала-ла — і гуде вітер, але дуже монотонно. Він не допоможе. Краще — в голові думати. Цікаво, як у цього литовця: щось намалює, а потім по тому ж самому знов малює. Щось інше. Так і тут: вітер — гуде, дріт дзвенить і потріскує, а ти малюй.
[i]И не вспомню что. Слов не помню. А мотив забыл. Иногда вынырнет и снова исчезнет. "Ля-ла-ла" – как-то не так. "Лала-лала" – чёрт, крутится где-то, а не ухватишь. "Ляла-лала" – вроде примерно что-то так. Вот – как снег. Не разберёшь. Крутится – и всё. Лови. А как ловить? Ля-ла-лала-ла — и гудит ветер, но очень монотонно. Он не поможет. Лучше – в уме припоминать. Интересно, как у того литовца: что-то нарисует, а потом по тому же самому снова рисует. Что-то другое. Так и здесь: ветер — гудит, проволока звенит и потрескивает, а ты рисуй.[/i]
Скоро знову — буде круча. Чути, як дзвенить дріт. На чорта він тут колючий? Тільки щоб гімнастерку дерти. "Ля-ла-ла-ла-ла-ла" — знову виринає невідь звідки. Лала. Ні, краще в голові. Так-так. Плавно. Перший рядок майже так. Якось плавніше. Ще. "А под той рябиной"— і Нелька зривалась на "рябиной" і прокашлювалась. Тільки якось м'якше в неї виходило. А від тої "рябины" ставало трохи смутно. Рябинушка... Так тільки й побачив її — в армії вже. Довше у неї виходить. Не так якось. Довше.
[i]Скоро опять будет круча. Слышно, как звенит проволока. На черта она тут колючая? Только чтобы гимнастерку драть. "Ля-ла-ла-ла-ла-ла" – снова выныривает невесть откуда. Ла-ла. Нет, лучше в уме. Так-так. Плавно. Первая строчка почти так. Как-то более плавно. Ещё. "А под той рябиной" – Нелька срывалась на “рябиной” и прокашливалась. Только как-то мягче у неё выходило. А от той "рябины" становилось немного грустно. Рябинушка... Увидел её — только в армии уже. Протяжнее у неё выходит. Не так как-то. Дольше.[/i]
Вітер жбурнув густо порошею, і я озирнувся. Вкляк. На параметрі хтось був! "Стій! Стріляю!" гукнув, падаючи на землю. Ледве зірвав запобіжник: "Стій! Руки вгору!" — якось високо й тихо пролунав мій голос. "Е-е-е" — довго гойдалось попереду. "Е-е" — вирівнювалось, ніби на одній нозі. "Е-е" — ніби крутилось на місці. Потім те, на одній нозі, довго заточуючись, почало падати. "Встань! Гад! Стріляю! Встань!" — рвався мій голос. Рик попереду став ніби товщати. Я кричав "встань, встань" і тут незчувся, як загуркотів, підстрибуючи автомат. І тільки тепер почув: "Не стріляй! Не стріляй", — тонко і перелякано. "Встань, гад!" — гукав я, чуючи тільки липкий автомат і курок.
[i]Ветер швырнул густой порошей, и я оглянулся. Замер. На периметре кто-то был! "Стой! Стреляю!" крикнул, падая на землю. Еле сорвал предохранитель: "Стой! Руки вверх!" – как-то высоко и тихо раздался мой голос. "Э-е-е" – долго качалось впереди. "Э-е" – выравнивалось, будто на одной ноге. "Э-е" – будто крутилось на месте. Потом это, на одной ноге, долго утончаясь, начало падать. "Встань! Гад! Стреляю! Вставай!" – рвался мой голос. Рык впереди стал словно утолщаться. Я кричал "вставай, вставай" и не заметил, как загрохотал, подпрыгивая автомат. И только теперь услышал: "Не стреляй! Не стреляй", тонко и испуганно. "Вставай, гад!" — кричал я, чувствуя только липкий автомат и крючок.[/i]
"Зараз. Не стріляй", — благало знизу. Він весь час повторював ці два слова. Може... перебігло і гасло. І ще раз — перебігло і гасло. Як освітлювальні кулі. "Але я дав чергу",— згасало. Той почав зводитись. Чорна купа вигнулась серединою, так, серединою, постояла, похиталась. Ніби робив "мостик". Чорний, суцільний "мостик". Без просвіту. "Руки вгору, гад!" — кричало з мене. "Я вже, я вже держу", — так само жалібно відповідав той і, хитливо випростуючись, піднімався. Так, руки держав угору. Я не помітив зразу. "Повернись", — уже точніше чуючи себе, наказав я. Поки той повертався, я звівся на ноги. "Кожух", — промайнуло. Але без нього — легше.
[i]"Сейчас. Не стреляй", – умоляло снизу. Он всё время повторял эти два слова. Может... – пробежало и погасло. И ещё раз – пробежало и погасло. Как осветительные шары. "Но я дал очередь", – угасло. Тот начал подниматься. Чёрная куча выгнулась посредине, да, посредине, постояла, покачалась. Будто делая "мостик". Чёрный, сплошной "мостик". Без просвета. "Руки вверх, гад!" – кричало из меня. "Я уже, я уже держу", – так же жалобно отвечал тот и, неуверенно выпрямляясь, поднимался. Да, руки держал вверх. Я не заметил сразу. "Повернись", – уже увереннее чувствуя себя, приказал я. Пока тот поворачивался, я поднялся на ноги. " Тулуп", – промелькнуло. Но без него – легче.[/i]
І точніше. Скомандував іти — і повільно повів параметром. До навісу. З телефоном. За нами — кожух. "Ат",— уперся очима в маленьку голову того. "Скоро — зміна перебігло думкою й зникло. "Дурепа", — так само пробігло, як сигнал. "Як я тебе, ідіота, не вчистив, — полегшено і заспокійливо котилась думка. На пост бігли солдати. Хотів поправити шинель і відчув, як опекла ліва долоня. Відморозив, мабуть. І лишив шкіру. Там, з кожухом, і в рукавиці. "Стій!" — скомандував я. З автоматами навперейми підійшли солдати. З ними — помначкара. Пропустили "мого" колючим коридором. Кілька солдат метнулись уздовж параметра. "Тактика, чорти",— подумав я, марно ховаючи в рукав задубілу ліву руку. Скоро прибіг начкар, солдати. Хтось ніс кожуха. "Живий? Все в порядку", — радів старлей. Радість із нього аж цвьохкала, от як цвьохкає у моїй долоні. Розводящий спробував вислухати від мене караульну молитву. Начкар незадоволено перебив його. В кожуха вліз Павло, мій "сусід". Подав рукавички, тверді, як тарані. І, закинувши автомат за плече, ми рушили наздоганяти гостя.
[i]И вернее. Скомандовал идти – и медленно повёл периметром. К навесу. С телефоном. За нами – тулуп. "Эх", – упёрся глазами в маленькую голову того. "Скоро – смена” – пробежала мысль и исчезла. "Дурило", – так же пробежало, как сигнал. "Как я тебя, идиота, не пришиб, – облегчённо и успокаивающе катилась мысль. На пост бежали солдаты. Хотел поправить шинель и почувствовал, как обожгло левую ладонь. Отморозил, наверное. И оставил клок кожи. Там, с тулупом, в рукавице. "Стой!" – скомандовал я. С автоматами наперевес, подошли солдаты. С ними — пом-нач-кара. Пропустили "моего" колючим коридором. Несколько солдат метнулись вдоль периметра. "Тактика, черти", - подумал я, тщетно пряча в рукав задубевшую левую руку. Вскоре прибежал нач-кар, солдаты. Кто-то нёс тулуп. "Жив? Всё в порядке", – радовался стар-лей. Радость из него аж выщёлкивала, также, как щёлкало в моей ладони. Разводящий попытался выслушать от меня караульную молитву. Нач-кар недовольно перебил его. В тулуп влез Павел, мой "сосед". Подал рукавицы, твёрдые, как тарани. И, закинув за плечи автоматы, мы двинулись догонять гостя.[/i]
То, виявилось, був п'яниця. Заблукав на пост, заллявши сліпи. Довго й нудно довелось переказувати, що і як. Начкар сяяв. А мені страх як хотілось спати. І пекла рука. Ліва. А потім — і права. Хлопці чортихались, але, впавши на нари, поснули миттю.
[i]Как выяснилось, это был пьяница. Забрёл на пост, залив зенки. Долго и скучно пришлось пересказывать, что и как. Нач-кар сиял. А мне страх, как хотелось спать. И горела рука. Левая. А потом — и правая. Ребята чертыхались, но, упав на нары, заснули мгновенно.[/i]
Після такої втоми спиш, як чорт. Нічого й не сниться. Як біле полотно. Тільки чого той литовець завжди замальовує старе? Візьми чистий папір — і малюй. Так ні ж... А сніг замете. Сліди того ідіота. Піду і вже не впізнаю. На ранок. Уже... Де він там, зараза...
[i]После такой усталости спишь, как чёрт. И ничего не снится. Как белое полотно. Только зачем литовец всегда зарисовывает старое? Возьми чистую бумагу – и рисуй. Так нет же... А снег заметёт. Следы того идиота. Пойду и не узнаю уже. Утром. Уже... Где он там, зараза...[/i]
Завжди, коли тобі дуже радісно — начувайся. Так завжди. Може, і не завжди, а буває: тільки тобі дуже радісно, так радісно, що ти мало не скавучиш, а тут щось і скоїться. Як сніг на голову. Здасться, ще вчора був такий, що хоч підстрибуй. І чого — спитати б. Чортзна-чого. Просто чіпляється одне за одне, а ти думаєш, що все добре. Вчора пішли зранку до лісу. "Кацо" джеркотав по дорозі. Казав — то гарна пісня. Він скинув пілотку і обмахувався від комарів. Скільки не мастись антикомарином — нічого. Однаково. Хоч не мастись. Цей шмаркатий земляк, санінструктор, хизується, коли назове латиною. Не антикомарин, а якось так тьмяно зветься. Думає, ми не знаєм, як він бреше. У такого хохла, як він, навіть латина якась хохлацька. Зразу пальці знати, як скаже. Якесь сонливе щеня. Прийшли на місце, почали палити березову кору. Гарно пахне береза, хоч і кадіє ж. Мало не вчадієш. (Як це каже Володя-шофер, готуючи свою хлібну будку: "Где уж нам уж выйти замуж, мы уж так уж..."
[i]Всегда, когда тебе очень радостно – остерегайся. Так всегда. Может, и не всегда, а бывает: вот как только тебе очень радостно, так радостно, что ты чуть не повизгиваешь, как тут что-нибудь случится. Как снег на голову. Кажется, ещё вчера был такой, что хоть подпрыгивай. И с чего— спросить бы. Чёрт знает, с чего. Просто цепляется одно за другое, а ты думаешь, что всё хорошо. Вчера пошли утром в лес. "Кацо" стрекотал по дороге. Говорил – это хорошая песня. Он снял пилотку и обмахивался от комаров. Сколько ни мажься анти-комарином — ничего. Всё равно. Хоть не мажься. Этот сопливый земляк, санинструктор, кичится, когда называет на латыни. Не анти-комарин, а как-то так туманно зовётся. Думает, мы не знаем, как он лжёт. У такого хохла, как он, даже латынь какая-то хохлацкая. Как свои пять пальцев, как говорится, знаем. Какой-то щенок сонливый. Пришли на место, начали жечь берёзовую кору. Хорошо пахнет берёза, хоть и чадит. Чуть ли не угораешь. (Как это говорит Володя-шофёр, подготавливая свою хлебную будку: "Где уж нам уж выйти замуж, мы уж так уж..."[/i]
А цей, люботинський, зразу сльози пустив: "Давайте хлопці, робити. А то старшина от-от нагодиться. І дасть припарки". Боягуз. Завжди в таких боягузів очі, як мембрана. Банькаті і рідкі. У всіх боягузів. Це точно. Він, зараза, думає, що доскочить відпустки. Жди — вгризеш. І чого йому так кортить додому? Якось розповідав, що живе з бабою, мама десь загулялась і кинула. А він з бабою. Карусельщик. Добра з тебе самого карусель. Ну, мені, приміром, можна б і поїхати, але ж комбат скупий, як... Не пустить же. А то б — майнув би прямо в ту Березівку.
[i]А этот, люботинский [Люботин – город в Киевской области], сразу нюни пустил: "Давайте ребята, работать. А то старшина вот-вот нагрянет. И даст прикурить". Трус. Всегда у таких трусов глаза, как плёнка. Навыкат и водянистые. У всех трусов. Это точно. Он, зараза, думает, что дождётся отпуска. Жди – выкуси. И почему ему так хочется домой? Как-то рассказывал, что живёт с бабушкой, маманя где-то нагуляла и бросила. А он с бабушкой. Карусельщик. Хороша из тебя самого карусель. Ну, мне, например, можно бы и поехать, но комбат скупой, как... Не пустит ведь. А то — махнул бы прямо в Берёзовку.[/i]
Погуляв би трохи, а там — і додому. А штани вона б дала. Сама ж у штанах — фізкультурниця. А там — і до старих. У старих — що? Сиди дубном, нікуди з хати не рипайся і про одне й те ж торочи, поки язик не заболить. А чим вас там годують? А чи тепла шинель (може, підшити чим-небудь), а чи теплі онучки. І почнеться "охохоахаха". Але треба б. До них. А потім — і в Березівку, до Люськи. Та хіба б вирвався? Чорта з два.
[i]Погулял бы немного, а там и домой. А штаны она бы дала. Сама же в штанах – физкультурница. А там — и к старикам. У стариков — что? Сиди дубом, никуда из хаты не рыпайся и толкуй об одном и том же, пока язык не заболит. А чем вас там кормят? А тёплая ли шинель (может, подшить чем-нибудь), а тёплые ли портянки. И начнутся оханьки да аханьки. Но надо бы. К ним. А потом — и в Берёзовку, к Люське. Да разве вырвался бы? Чёрта с два.[/i]
І ото, мабуть, задумався, загадався. Раденький, що дурненький. До обіду обійшли півлісу. Шукаєш тонкого дерева — щоб легше було носити. Та й штабелювати. Наріжешся, наносишся, нарубаєшся так, що вже й комарі не кусають. А потім Леско почне травити. Яка гарна чача, як у них добре, як він водив поїзди — кочегаром, помічником, як його вибили реушники, коли ходив до дівчат. Але гарний хлопець. А то заведе про танки, про своє студентство. Особливо оце — "махарадзе" — як скаже, то й горло, здається, показує. От Леско! І вже йому жарти! Поїду, каже, коли батя пустить додому, "деушку" полюблю. Знаю, як ти любиш, такий цап — вусатий. Хай йому грець — з таким "полюблю"!
[i]И вот, стало быть, размечтался. Довольненький, что глупенький. До обеда обошли пол-леса. Ищешь дерево потоньше, чтобы легче было нести. Да и штабелировать. Напилишься, наносишься, нарубишься так, что и комары уже не кусают. А потом Леско начнёт травить. Какая хорошая чача, как у них хорошо, как он водил поезда – кочегаром, помощником, как его побили ре-ушники [Учащиеся ремесленного училища] когда ходил к девушкам. Но хороший парень. А то как заведёт о танках, да о своём студенчестве. Особенно это его "махарадзе" – как скажет - так кажется, что горло показывает. Ох, уж Леско! С его шуточками! Поеду, говорит, когда батя пустит, домой, "дэушку" полюблю. Знаю, как ты любишь, такой козёл — усатый. Чтоб тебя — с таким "полюблю"![/i]
Він гарний хлопець. Колись розсердився на Витьку, цього люботинського — і як врізав його по морді (це ще було там) — аж відлоски пішли. А цей — у плач. Нишком, звичайно. Такий боягуз і не поплаче уголос. То, знаю — на самопідготовці, длубаючись в кулеметі, почали обробляти Леска. Витька щось сказав — мало не крізь сльози. Той знову напосівся. Ми почали обставати. Так Леско до мене: ти думаєш — герой. Бачив я таких. Хочеш — і тобі дам. Хоч зараз. Ну, я його й посадив.
[i]Он хороший парень. Однажды разозлился на Витьку того, люботинского — и как врезал ему по морде (это ещё было там) — аж звон пошёл. А тот – в слёзы. Втихую, конечно. Такой трус, что даже и не поплачет вслух. Помню — на самоподготовке, ковыряясь в пулемёте, начали подтрунивать над Леско. Витька что-то сказал – чуть ли не сквозь слёзы. Тот снова накинулся. Мы стали заступаться. Так Леско на меня: ты думаешь – герой. Видел я таких. Хочешь – и тебе врежу. Хоть сейчас. Ну, я его и осадил.[/i]
Кажу, дивись, бо випросиш. Хоч зараз — випросиш. То вже так дам, що й ніс закопилиться. Хлопці обстали за мною. Леско кинув зошита, псих, і вибіг на марш. Так і не заходив, поки помкомвзвода не строїв. А тоді, вже десь пізніше, переказує мені Витька. Каже, підходить якось Леско і просить "ізвінєнія". Ти, каже, на мене не дуйся. А коли дуєшся — то дай у морду. Я не буду сердитись. Дай — аж просить. От би сміху було, щоб Витька затопив його по сопатці. Це ж тобі не штука: Витька та Леско. Гарний хлопець, що не кажи.
[i]Говорю, смотри, а то ведь выпросишь. Хоть сейчас выпросишь. Уж так врежу, что нос раздуется. Ребята встали на мою сторону. Леско бросил тетради, псих и выбежал на лестницу. Так и не заходил, пока пом-комвзвода не объявил построение. А потом, уже позже, рассказывает мне Витька. Говорит, подходит как-то Леско и просит "извинения". Ты, говорит, не дуйся на меня. А если дуешься, то дай в морду. Я не буду сердиться. Дай — даже просит. Вот было бы смеху, чтоб Витька да заехал ему по сопелке. Это тебе не шутка: Витька и Леско. Хороший парень, что ни говори. [/i]
А коли сходили пообідали, то ще стало краще.
[i]А когда сходили пообедать, стало ещё лучше.[/i]
Шеф-повар вкинув зайвого черпака. Попоїли добре — і знову до лісу. Так Леско дістав пачку "Прибоя" — і всіх почастував. Закурили — аж у очах посвітлішало. Досі вже махра остобісіла. А цигарка — ні чвиркання, ні такої ядухи. Затягаєшся, ще й носом ловиш. А дим добрий такий — пахучий. Ніде так не покуриш, як на свіжих дровах. Смолкою підпахує, а закурив — ще дужче пахне. І тютюном, і смолкою. Ото я, мабуть, і зрадів.
[i]Шеф-повар подлил лишний черпак. Поели хорошо — и снова в лес. Так Леско достал пачку «Прибоя» – и всех угостил. Закурили — в глазах посветлело. До того уж махорка осточертела. А папироса — ни тебе сплёвывания, ни такой отравы. Затянешься, ещё и носом ловишь. А дымок знатный такой – благоухающий. Нигде так не покуришь, как на свежих дровах. Смолой попахивает, а закурил — так ещё больше пахнет. И табаком, и смолой. Вот я, видать и обрадовался.[/i]
...А як несли, то ніби поіржавіло все. Такі руді плями набряклі. Мало не капає з них. Вогкі плями. Плями стікати можуть. От часом і тінь вогка. І стікає. Але то я вже забув. А плями вогкі. Наче патьоками біжать.
[i]...А когда носили, то словно поржавело всё. Такие рыжие пятна набухли. Чуть ли не капает с них. Сырые пятна. Пятна стекать могут. Вот иногда и тень сырая. И стекает. Но это я уже забыл. А пятна влажные. Словно потеками бегут.[/i]
У Петра заболіло в плечі. Так почало сіпати, що аж-аж-аж. Він відчув, що має застогнати, і потягнувся до бильця.
[i]У Петра [См. предыдущий рассказ – «Дневник Петра Шкоды»] заболело в плече. Так начало дергать, что ой-ой-ой. Он почувствовал, что сейчас застонет, и потянулся к спинке койки.[/i]
Подушка увійшла в руку. А рука — як подушка. І сестра казала, як подушка. І сестра — подушка: груба, як піч. Трохи відійшло. І він міг подивитися в вікно. Тут у вікнах — завжди синьо-сизо. Як холодець, такі самі драглі. Як очі Витьки. Мабуть, знову плаче. Тепер його лають хлопці, а він плаче — і за мене, і за те, що накрилась його відпустка. Мабуть, так само, як дитина грається з двома цяцьками. Пограє з одною, потім — до іншої. Тільки дитина грається, а він — плаче.
[i]Подушка вошла в руку. А рука – как подушка. И медсестра говорила, как подушка. И медсестра – подушка: пышная, как печь. Немного отошло. И он смог посмотреть в окно. Здесь в окнах всегда сине-сизо. Как холодец – такие же зыбкие. Как глаза Витьки. Наверное, снова плачет. Теперь его ругают ребята, а он плачет – и из-за меня, и из-за того, что накрылся его отпуск. Наверное, так же ребёнок играет с двумя игрушками. Поиграет с одной, потом – к другой. Только ребёнок играет, а он плачет.[/i]
Увійшла сестра. Вранці вона здавалась грубшою. Може, тому, що заходила вдосвіта, їй років, мабуть, за тридцять. Якраз така, що любить солдат. А солдату що? Аби жінка. Вона йшла до мене. І очі в неї пухкі якісь. Це вона тільки на твар пухка.
[i]Вошла медсестра. Утром она казалась более пухлой. Может, потому, что заходила до рассвета? Лет ей, верно, за тридцать. Как раз такая, что любит солдат. А солдату что? Была бы женщина. Она шла ко мне. И глаза у неё пухлые какие-то. Это она только на лицо пухлая.[/i]
— О, ти який сердитий. Чого так дивишся? Я заходила перед світом, так ти як визвірився на мене. Лікаря ще нема. А ти вчора був тільки тепленький. Одійшов уже?
[i]– О, ты какой сердитый. Что так смотришь? Я заходила до света, так ты разъярился на меня. Врача ещё нет. А ты вчера был чуть живенький. Отошёл уже?[/i]
Я дивився на неї і мовчав. Приємно слухати жінку. Навіть дивитись — приємно. Навіть, коли їй за тридцять. І її люблять цілими ротами. Особливо — в армії. А, може,— тут, в лазареті. Значить, завезли. Ну-ну. А вона більше схожа на матір, ніж на жінку. Тільки як матір вона ховається, їй хочеться, щоб не бачили, що вона більше матір. От і добре. От і легше стало. От і не так болить. Що то — тільки побачиш жінку. Солдатом. У госпіталі. Коли колька за колькою. Як голки. Коли кашель. І мокро. Пустилася знову кров.
[i]Я смотрел на неё и молчал. Приятно слушать женщину. Даже смотреть – приятно. Даже когда ей за тридцать. И её любят целыми ротами. Особенно – в армии. А может – здесь, в лазарете. Значит, таки отвезли. Ну-ну. А она больше похожа на мать, чем на женщину. Только как мать она прячется, ей хочется, чтобы не замечали, что она скорее мать. Вот и хорошо. Вот и легче стало. Вот и не так уж болит. Что значит — только увидеть женщину. Солдатом. В госпитале. Когда колика за коликой. Как иголки. Когда кашель. И мокро. Снова пошла кровь.[/i]
Вона якось непомітно підвела мою голову. Голова бинтована. Тільки помітив. Згамувала кров. Стало холодно і приємно. І вона ніби побіліла. Це — від халату, марлі, вати. Молодці медики — вони люблять біле. Молодці. В білому гарно всім. Навіть — тут. Навіть — їй.
[i]Она как-то незаметно подняла мою голову. Голова забинтована. Только что заметил. Остановила кровь. Стало холодно и приятно. И она словно побелела. Это от халата, марли, ваты. Молодцы медики – они любят белое. Молодцы. В белом хорошо всем. Даже здесь. Даже ей.[/i]
Червона сорочка, яку я так любив на гражданці, червона сорочка сторочена. Так. Сторочена. Подушка — як вата, входить у долоню. А долоня — як п'ятак, як бита. Гарна бита. Важка і кругла. Що по землі не їде. Хіба що покотиться. Але рідко. Лягає якраз до іншої. Коли недалеко — пальцями натягнеш завжди. І тоді — маєш. Картинки з-під цукерок. Скільки їх не мочулять по руках, а цукерками пахнуть. Часом навіть пальці солодкі. І пальці тоді пристають до бити. І добре кидати. Коли пальці солодкі. Ото тільки зле — біля стіни. Саманної. Ще як спалили в війну — так і стояла. І погано, коли бита заходить аж під стіну. Тоді мало не лягаєш. А від стіни — завжди сморід. Собаки, покорчило ото відійти. Обов'язково тут. Знають, що місця багато, так ні, обов'язково тут. Приспічило — то зайди в кукурудзу. Або під акацію. Де там. Ні на крок не подасться.
[i]Красная рубашка – та, что я так любил на гражданке, красная рубашка – распорота. Да. Распоротая. Подушка – как вата, входит в ладонь. А ладонь как пятак, как бита. Хорошая бита. Тяжёлая и круглая. Что по земле не скользит. Разве что покатится. Но редко. Ложится как раз к другой. Если недалеко – пальцами дотянешься всегда. И тогда – забираешь. Фантики от конфет. Сколько их не мочалят в руках, а конфетами пахнут. Иногда даже пальцы сладкие. И пальцы тогда пристают к бите. И хорошо бросать. Когда пальцы сладкие. Вот только нехорошо — около стены. Саманной. Что как сожгли в войну – так и стояла. И плохо, когда бита отлетает к самой стене. Тогда чуть не ложишься. А от стены – всегда вонь. Собаки, ну прям скрутило – сюда отойти. Обязательно здесь. Знают, что места много, но нет, обязательно здесь. Приспичило — так зайди в кукурузу. Или под акацию. Где уж там. Ни на шаг не сдвинется.[/i]
Андрій став засинати. Натомлене, виброділе на якомусь глухому гулі тіло швидко поринало в сон. Майже так, як, бувало, на гражданці. Підеш на пляж. Приємно чути прохолодний пісок. Лягаєш горілиць і чуєш, як повзе хвиля. Повзе по тобі. От плеснуло об підошви, закочується під ноги і вже... Вперше — навіть лячно. Наче хвиля біжить по тобі, а ти, ще не затоплений хвилями, утікаєш від неї. І коли хвиля підступає під горло і тобі вже втікати нікуди, тоді стає лячно. Може, й не лячно, але дихати — важко. Підійде під горло — і можеш тільки гудіти. А голосу — то й не подаєш. І чуєш, що тобі хочеться дужче гудіти, а не можеш. Голос ніби налипає, як карамель у роті. Голос налипне, коли вже дуже,— тоді можна і топитись. Бо тоді вже не гукнеш на допомогу, і ніхто тебе не порятує. Навіть коли буде поблизу. А ще трохи — і хвиля починає тобою совати — сюди-туди, сюди-туди. А ти розслаблений зовсім, ніби хвиля забрала тебе усього. Чи ти втік від неї, а тіло осталось, безвільне, як дохла риба край берега. Сюди-туди. Оця здохла риба. І смердить, але якось охайно. Може, тому, що тонко. А тонко тому, що багато запахів. Міцний дух водорості і ще щось домашнє і тепле.
[i]Андрей [См. следующий рассказ – «Так бывало уже не раз»] стал засыпать. Утомлённое, набродившееся на какой-то дикой гулянке тело быстро погружалось в сон. Почти так, как бывало на гражданке. Пойдёшь на пляж. Приятно ощущать прохладный песок. Ложишься на спину и чувствуешь, как ползёт волна. Ползёт по тебе. Вот плеснуло о ступни, закатывается под ноги уже... В первый раз – даже страшно. Словно волна бежит по тебе, а ты, ещё не затопленный волнами, убегаешь от неё. И когда волна подступает под горло и тебе убегать уже некуда, тогда становится страшно. Может, и не страшно, но дышать — трудно. Подойдёт под горло – и можешь только гнусить. А голоса — и не подаёшь. И чувствуешь, что тебе хочется громче гнусить, а не можешь. Голос будто залипает, как карамель во рту. Голос залипнет, если уж чересчур, тогда можно и топиться. Ведь тогда уже не позовёшь на помощь, и никто тебя не спасёт. Даже если будет поблизости. А ещё немного – и волна начинает тебя пошатывать – туда-сюда, туда-сюда. А ты – совсем расслаблен, будто волна забрала тебя всего. Или ты сбежал от неё, а тело осталось, безвольное, как дохлая рыба у берега. Туда-сюда. Эта дохлая рыба. И смердит, но как-то аккуратно. Может быть потому, что тонко. А тонко оттого, что много запахов. Крепкий дух водорослей и ещё что-то, домашнее и тёплое.[/i]
Не знаю, яке воно відчуття — коли падаєш. Не так. Не так собі: скочив зі стільця, з борту машини, з паркану (коли не знайдеш дверей, ні воріт, ні в залізних прутах огорожі немає ходу, а зігнути руками — не можна). А інакше. Головне — аби не ногами. Руками — вниз. От ніби з п'ятого поверха. Летиш. Але це рано ще. Тоді так: підійшов до вікна і... Ще раніше: надумав або... Щось трапилось (це не зовсім так: щось трапилось; краще так: Те, невідоме, було, як стіна; темна стіна, котрої не бачиш; і не тому, що не хочеш бачити, а тому, що не бачиш; і не хочеш бачити, і не бачиш).
[i]Не знаю, какое это ощущение – когда падаешь. Не так. Не просто: соскочил со стула, с борта машины, с забора (если не найдёшь ни двери, ни ворот, ни в железных прутьях ограды нет лазейки, а отогнуть руками –невозможно). А иначе. Главное – чтобы не ногами. Руками – вниз. Так, будто с пятого этажа. Летишь. Но это ещё прежде. Тогда так: подошёл к окну и... Ещё раньше: надумал или... Что-то случилось (и это не совсем то: «что-то случилось»; лучше так: То, неведомое, было как стена; тёмная стена, которой не видишь; и не потому, что не хочешь видеть, а потому, что не видишь; и не хочешь видеть, и не видишь).[/i]
Словом, було те, як стіна, як стіна (хіба стіна біла? чому стіні краще бути білою?). А стіна була чорна. Чорна, як сутінь. Більше сутінь, аніж стіна. Але сутінь така, як ртуть в термометрі. Аби ще було більше ртуті і не видно скла. Аби — не видно. І от воно (чи стіна) повільно рушиться. Ніби намокає і відпадає, відвалюється. Коржами. От найточніше, якби поєднати одне і друге: стіна кришиться і намокає. Тільки, мабуть, то не так. Мокрим і сухим бути не можна. Одночасно. Щоб — мокрим і сухим.
[i]Словом, было то, как стена, как стена (разве стена белая? почему стене лучше быть белой?). А стена была чёрная. Чёрная, как сумрак. Скорее сумрак, чем стена. Но сумрак такой, как ртуть в термометре. Чтоб ещё больше было ртути и не видно стекла. Чтобы – не видно. И вот оно (или стена) постепенно рушится. Будто намокает и отпадает, отваливается. Слоями. Точнее всего будет, если соединить одно и другое: стена крошится и намокает. Только, пожалуй, это не верно. Мокрым и сухим быть нельзя. Одновременно. Чтоб – и мокрым, и сухим.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030334
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 09.01.2025
автор: Радiус24