Він не з'являвся в мережі кілька днів. Факт війни й місцеперебування на першій лінії викликали побоювання щодо того, чи його життя ще триває... Здається, в сотий раз відкрила вайбер, щоб переконатися, що він таки живий (тоді ще не знала, що кляті москалі «змушують» і «двохсотих» бути онлайн). Навіть не хочеться, щоб він писав чи дзвонив – щастя просто знати, що живий. Чотири дні достатньо аби припустити загибель воїна? Можливо й ні – віра оперує більшими цифрами, але реальність підкрадається непомітно й інстинкт самозбереження нашіптує триматися на ногах. Згадка про те, що кілька днів тому писав, що наїхав на протипіхотну міну і колеса машини розлетілися в хлам – розхитувала нерви…
Кілька слів про нього: чоловік на 7 років старший від мене (саме такі подобалися з юності), провалив спробу бути разом і глибоко пустив коріння в мою віршовану лірику. Кілька слів про вірші: вони були нетиповими, бо наука римування давалася складно, відвертими, бо сильні емоції оголювали серце і про нього, бо легше писати про того, хто не поруч, враховуючи, що час-ластик прикрасив образ.
Я припустила... І коліщатка в моїй голові закрутилися шалено швидко. Їх було практично не зупинити. Найстрашніше питання, що ставилося собі: як я житиму без нього? Якби вдалося за шквалом думок, почуттів і шаленств, що вирували всередині, почути голос здорового глузду – то він би, посилаючись на дипломну роботу написану 12 років тому, сказав, що – це любовна адикція чистої води.
Саме тоді, остаточно і швидко, народилася ідея видати книгу віршів з його музою в головній ролі. Всі питання: варто? пристойно? доцільно? – лишилися позаду. Позаду навіть лишилося невідправлене повідомлення видавцеві (щоб розпочати роботу над книгою), яке «висіло» в чернетках кілька місяців. Його відправила.
Черговий раз зазирнула у вайбер – був у мережі 20 хвилин тому. О, чудо! Тривожність не відступала – ще разів з двадцять заходила (і виходила) у вайбер, щоб пересвідчитися, що не привиділося, таки й справді був у мережі. Видихнула. Хай Бог милує – таке пережити за цих 4 дні... Навіть не знала чи рада – просто видихнула і подумала, що через кілька днів напишу йому, спитаю як справи.
Він написав ввечері:
– (як зазвичай, посилання на якесь відео).
– Ти як?
– Жив, був на виконанні...
– Бачила, що тебе довго не було в мережі. Хвилювалася. Навіть дзвонила вчора), – поставив сердечко.
2
Вечірній час. Сиділа в ліжку, загорнувшись в навушники. Була в ресурсі. Думала про нього.
Написав (чергове посилання на відео).
– Ти як?
– Хворію, алергія.
– Алергія на що?... – якось дивно в умовах війни звертати увагу на алергію... Хіба, що її прояви надто сильні й загрозливі для життя, але здається в нього такого не було.
– На ФПВ.
– Як розшифровується ФПВ? – Трохи погугливши, перш ніж він встиг відповісти, додала, – Дрон?
– Так, дрон камікадзе.
Досі не до кінця зрозуміла серйозність ситуації та межі його гумору.
– Навіть не знаю, що сказати... А як проявляється алергія?
– Все в крові, два осколочних на вилет, права рука, права нога.
– Ти в шпиталі?
– Так.
– Але почуття гумору збереглося... – Згадуючи, що розмова почалася з інформації про алергію... – Давно в шпиталі?
– З вчорашнього дня.
– Мені дуже шкода, що ти поранений.
– Якщо хочеш завтра скину фото.
На мить задумалася, чи хочу я побачити ті фото. Може, там щось геть жахливе? (Але цікавість вимагала свого.) Та добре, що хоч завтра, а не зараз, пізно ввечері – може б і не спалося після побаченого…
– Добре, скинь. А в якому ти місті?
– В Дніпрі.
– Рада, що ти живий.
– Я теж.
– У нас головний офіс в Дніпрі. Тримайся, одужуй.
– Дякую.
Задоволена і спокійна вмостилася спати – він живий і в безпечному місці.
Десь о п'ятій ранку у вайбер надійшло посилання на веселе відео (пісенька про гуляку – кавер "The Rake")
– Пісенька сподобалася, смакувала до кави. Куди ж без дівчат?)
В наступному повідомленні продовжила бесіду:
– Доброго ранку. Розкажи, як отримав поранення (якщо хочеш)?
Майже миттєво надійшли фото поранень з підписами «рука» і «нога», ще й фото пораненого живота.
Фото зображали рани отримані осколками дрона, ретельно оброблені розчином йоду. Найбільш серйозною, на мою не професійну думку, була наскрізна рана руки вище ліктя, поруч з кісткою. Хоча від рани на нозі (внутрішня поверхня стегна) теж можна було померти, якщо вчасно не зупинити кровотечу, – майнуло в голові.
– Що кажуть лікарі? Скільки часу потрібно на одужання?
– Не знаю.
– Хтось з тобою поруч загинув?
– Ні, я був сам.
– Ооо.
– Відвіз я людей напозицию, повертался, якийсь ФПВ розбив вікно та залетів до кабіни та розірвався, я зразу вискочив з машини в траву ліг. Потім я побачив що вони хочуть мою машину підбити, я за руль і вперед тікати на трасу, доїхав до безпечного міста, вийшов подивитися що з машиною, задне колесо було пробите, я доповів, та доїхав до траси, і став чекати на допомогу.
– Дякую за розповідь. Ти – молодець. – У відповідь на це повідомлення написав +, що в перекладі з армійської означає «інформацію прийняв».
Минав час, посилання на відео чергувалися з моїми короткими репліками-коментарями. Життя плинуло своїм звичним річищем.
Наближалася відпустка, залагоджувала робочі справи, тривожність зашкалювала через не істотні робочі моменти. Закривши двері кабінету, почула писк вайберу – в авто прочитала «зателефонуй, якщо можеш». Припаркувалася в зручному місці, поруч з парком. Зателефонувала.
– Привіт! Як справи?
– Привіт! На вокзалі, чекаю поїзд, їхатиму додому, доліковуватимуся.
– А я книгу видала...
– Круто, вітаю.
– Дякую, – усміхнулася.
– Де її можна купити?
– Лише у мене, вона ніде не продається. Надумаєш, подзвони.
– Добре, домовилися.
– Щасливої догори.
– Дякую.
3
Потік думок обірвав телефонний дзвінок. Я давно «не чула» улюбленої мелодії, як саме вона лунає, – просто знала, що це телефон.
– День добрий, – почувся у слухавці заповітний голос.
– Привіт, – радісно і з передчуттям відповіла.
– Пам’ятається ти колись хотіла навчитися водити автомобіль?...
– Було таке, – висловилася стримано, згадавши, що саме він надихнув на цю ідею, бо мільйон разів, при нагоді й без розповідав, що я маю водити авто, що мені це необхідно, що було би гарно, якби я такого навчилася.
– Зробімо це зараз, – чомусь слово «це» часто асоціюється саме з сексом, попри те, що мій підлітковий вік лишився давно позаду. І чомусь він і досі у мене асоціюється з сексом, особливо, якщо говорить природно легким і оптимістично-піднесеним солодкавим голоском (ще буває емоційно-розчавлений пивний, але це не зараз).
– Давай, – грайливо відповіла.
– Заїду за тобою через годину.
– То буде урок водіння? – Вирішила прояснити деталі.
– Так, буде.
– І нічого більшого не буде?... – Помовчала. Він чекав, ніби відчуваючи, що хочу продовжити, – Там, пам’ятається, у мене колись оповідання було – тепер мене це дещо бентежить... – А воно й справді бентежило: на одинці з ним, в закритому просторі, посеред поля й далеко від людей – виникало питання, що ж можу чекати від себе?...
– Це буде просто урок водіння, – запевнив він, знаючи, що якщо я колись захочу... чогось іншого – то скажу про це прямо.
– Чудово, тоді до зустрічі.
Була спокійна (бо все прояснили), розслаблена і гарна (так почувалася кайфовіше, хоча знала, що для нього це не має особливого значення).
Насправді страшенно хотілося його побачити і як класно, що це відбудеться (такі думки займали голову той короткий час, що чекала біля під'їзду). Отже, для нього це теж має значення, отже – я важлива, отже – цей тонко-ліричний зв'язок вагомий та не втрачає своєї лірики й по той бік адресованих повідомлень.
Зустрівшись, кинулася в обійми:
– Я така рада, що ти живий, – круто було не стримувати емоції, бо це не телефоном, який може прослуховуватися. Щоправда нас могли бачити, але зараз це хвилювало найменше. Це була тепла зустріч близьких людей. – Я так хвилювалася, як ти зник з мережі, страшенно, ти собі не уявляєш, – гарячі слова розбавляла дружньою посмішкою та легким тоном.
У відповідь стис в обіймах. Нічого не казав – тішився, приємно усвідомлюючи, що хтось так ним переймається.
Сиділи в кафе. Пили каву зі смаколиками. Усміхалася і роздивлялася його вираз обличчя, міміку і те як вона змінюється.
Можливо збоку це виглядало, як побачення, але насправді це було дещо інше (знала точно) – це момент завершення гештальту, постановка крапок над «і» та відпускання своїх почуттів, відпускання його і перегортання чергової сторінки (я б навіть сказала розділу) життя. Далі різні шляхи: він – назад, у військо, до побратимів, на Покровський напрямок (вже одужав після поранення), а я... навчуся водити, куплю авто й сама платитиму за ютуб-преміум (якщо прийдеться…). Можливо ще будуть адресовані від нього посилання на відео, але то вже буде інша історія... І навіть тоді, коли (і якщо) його нестане, я буду жити далі й радіти життю. Дивно, що ця думка, яку гонила від себе хутчіш, таки відвідала мою голову, коли сиділи поруч, дивилася на нього і все цієї миті було ок. Хоча, напевно, і для розвіювання таких думок, слугував теперішній момент.
– А що означають відео? Все хотіла тебе спитати та не випадало нагоди.
– Сама як гадаєш?
– Ну... у мене є деякі припущення, але я б хотіла, щоб ти відповів, – усміхнулася, нахилила голову на бік, приготувавшись уважно слухати.
– Вони можуть означати різне. В основному – це три типи відео: перша категорія – шедевральні (у мене на таке чуйка). Надсилаючи їх, я ніби докладаю руку до того прекрасного, що є у твоєму житті, додаю радості й потім, чуючи цю пісню десь де-інде, ти згадуєш про мене, правда? А я почуваюся менш самотнім, усвідомлюючи це. Друга категорія – інтимні. Це відео, які близькі мені по духу чи по відчуттях. Коли ти їх коментуєш, я бачу наскільки ти мене розумієш та відчуваєш, наскільки тобі ясно що саме я хотів сказати, що там для мене важливо. Третя категорія – розважальні відео та відео-нагадування. Це, щоб просто ти згадала, що на світі десь є я. Вони можуть бути як ґрунтовно науковими, так і до мозку кісток безглуздими, головне – досягнуто ефекту, ти згадала про мене.
Повисла пауза, чекала чи це все, може ще щось схоче додати.
– Так он воно як, – протягла задуманим голоском, – приблизно так я і думала. – За 4 роки надіслані відео вдалося погрупувати – але цю інформацію залишила в думках.
Відсьорбнула останній ковток кави.
– Ходімо вже, урок розпочинається зараз, – сказав він і підвівся з-за столу.
– Ходімо, – погодилася я. Теж встала, одягла сумочку на плече.
Далі була дорога в поле. Мінялися місцями. Він інструктував як сильно і коли саме натискати газ і гальмо. Благо, що це автомат, – навчання давалося легше. Дещо опанувавши машину – почувалася господаркою свого життя і ситуації (з ним), в деякі моменти почувалася господаркою цілого Всесвіту. Водити машину – це дуже круто і феєрично приємно. Згадалося, як в 16-ть батько вчив їздити на москвичеві... Спільне – це кайф від «приборкання» машини.
Час навчання минув швидко. Їхали додому. Відчувала переповненість емоціями (від крапок над «і» та від кайфу водіння) – їм ще треба було влягтися...
Бентежило, що він не згадав про книгу. Розмірковувала: дарувати чи ні? Враховуючи, що вона написана про нього… Чи він читатиме? Що подумає? Що робитиме? (Але тут секрету для мене не було – він не робитиме і не казатиме нічого в контексті – просто надішле чергове відео). Але ж головне чого хочу я...
Приїхали. Мить прощання – не люблю такого, але хочеться запам'ятати та не шкодувати ні про що.
– Дякую за урок. Була рада тебе бачити й повчитися. А ось тобі подарунок, – простягла книгу, не підписувала.
– Дякую за подарунок. І я був радий бачити тебе.
– Прощавай, – швидко, не обертаючись, покрокувала додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030437
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2025
автор: Єва