Змій кусає себе за хвіст. Час звивається у спіраль,
Уроборос війни пожирає і душу, і тіло.
І у кільцях його погибає і щастя, і жаль.
І у лусках його пропадає життя і довіра.
Це колись вже було. Це повториться знову і знов,
Будуть різні іти, будуть різні ставати травою,
Будуть різні світи розтинатись від куль і розмов,
Будуть різні слова воскрешати й вбивати без бою.
І горітиме степ. І не буде ні рамок, ні дна.
Кров'ю скропить пісок, кров'ю вп'єшся і ти як водою.
Ти ніколи не знав, де у смерті і лиха межа,
Та в зкіптявілій ночі побачив її за собою.
Ти побачив її — в тих, хто вірив уже без надій,
В тих, хто просто пішов, в тих, хто просто робив, в тих, хто бачив,
Що інакше ця тьма, здичавілий безжалісний рій
Як вогонь пожере те, по чому смієшся і плачеш.
Та пали-не пали — все не спалиш і всіх не уб'єш.
В чорній паклі димів не сховаєш розстріляне небо.
І коли ти, мов бог, у безмежжі до меж все ж дійдеш,
Стане ясно як вдень, все що маєш, в що віриш, що треба.
Бо вони можуть все: замішати цю землю у кров,
Задушити думки, заглушити пісні і молитви…
Але хлібні поля, що були про зерно і любов
Стрепенуться і враз до нової покличуть нас битви.
Стрепенуться зі сну, зашурхочуть стернею луски,
Вигнуть борозни спин, засичать як земля під ножами,
І породять не хліб — закатовані мрії і сни,
І зійдуть не зерном — а гранатами і полинами.
Бо вони можуть все: перекреслити карти й життя,
Залишити тебе у безодні біди й безнадії...
Тільки знаєш: земля — ця напоєна лихом земля —
Враз проснеться — і стане їм змієм, оскаленим змієм.
___________________________________________________
[i]Дуже на грані того, що я маю моральне право викладати, але, наче, я ще її не переходжу. Початий ще чорт зна коли, здається в кінці 2023 (точно пам'ятаю, що на фронті тоді було чергове погіршення піздеця і всі дружньо по тому депресували), дописаний орієнтовно літом 2024.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030521
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2025
автор: Marika