Рано-раненько мороз землю скув.
Сніг випав. Холодно стало в ліску.
Мама зайчиха синка Вуханька
В двір не пускає. Він сльози пуска.
- Сину, хай сум тобі серце не в’є.
Нитки і спиці у ящику є.
Щось тобі виплату з одягу я.
Їж конюшинку, любове моя.
Поки мив щічки і кожен зубок,
Їв конюшинку суху, пив чайок,
Мама сплела йому теплий костюм.
Вдяг його, витер з очей своїх сум.
- Можна надвір тепер вийти?
- Іди. Тільки до рота сніжок не бери!
Гарний він – білий, легкий, як пушок,
Але загрозу несе горлу.
- Ок!
Взув черевики Вух – з осені мав.
В них по опалому листі скакав.
Став у дворі, на хвилину завмер.
Добре зробилось йому, мов еклер
Щойно отримав й одразу зжував.
Очі до неба зайчисько підняв.
Лапи докупи склав. Сніг з неба ріс,
Падав йому він на вуха, на ніс.
Лоб притрусив і костюмчик накрив.
Не ворухнувся. Сніжинки лічив.
Як полічив до п'ятсот сорока,
Мама покликала в дім Вуханька.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030650
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.01.2025
автор: Крилата (Любов Пікас)