З квітня по червень співа соловей
у зоряну ніч, де місяць і хмари
в обіймах блідих закликає людей
заснути, забути про болісні рани.
У пазухах сну мрійливої тиші,
крізь терни уяви і химерних бажань
до серця доноситься щебет пташиний,
збудити він має занедбаний край.
Співай, соловейко! наснаги не маю
читати шевченків для нас заповіт,
вже третій рік поспіль країна блукає
в долині страждань, без надії на світ.
Війна карколомна на землях палає,
нищить росток молодих поколінь,
старих цькує, обличчя минає,
бо очі не втримають болі людей.
Огидно і бридко! Терпіння спливає,
о скільки вже можна тих клятих сварок!
Як за віконцем тремтить моя мати,
як божевільно вмирає народ.
І тихо, тихенько, у старому парку
затьохкав вночі молодий соловей.
І, дай мені боже, зустріти світанок,
почути твій спів у кронах алей.
Болить серце, журиться, мовчки страждає,
хоче сказати, але хіба слів вистачає,
щоб цілу країну закуту у смутку
зорати думками, засіяти пустку?
Співай, соловейко, співай до нестями,
ти пісня країни, пісня держави,
що жити хотіла й не встигла почати,
а має вже йти і за волю вмирати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030941
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2025
автор: Настя Біла